Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

Мій товариш завжди починав із кінця, а кінчав, полишивши місце для запитань. Цей спосіб принаймні оригінальний.

Моє знайомство з Варею було репродукцією найзвичайнішого шаблону. У Всенародній бібліотеці я переживав черговий припадок тоскної розпуки за другим томом «Початку всіх початків»… і от, до мене всміхнулось таке собі паненя: черепашка, але губки з карміном; замазане пудрою; манікюр і хитрі карі очи з інтрижкою й цікавістю.

Я похмуро глянув…

– Вибачте, ви не знаєте, який у нас… – звернувсь я до черепашки, коли вона сіла одного разу за одним зі мною столиком.

– Час? – усміхаючись, забігло вперед паненя і одсунуло вже рукава з годинничка.

– Прошу – який у нас сьогодні день? Мій календар зіпсувався, – і я строго й серйозно подививсь їй у вічі.

Так сталося моє знайомство з Варею.

Із Всенародньої бібліотеки я повинен був ходити в бібліотеку середньовічного стилю: там – склепіння, камінь, похмурі фоліянти і суворий холод.

І на розі вулиці, де повертати додому, ми завжди спинялись із Варею – чим раз довше, перш, ніж розійдемося.

В світлі цитринової ночі не зимної зими поміж нас плелась легко й невтомно нехитра канітель у стилі рожевих бантиків і за кожним разом у розмові все помітнішим ставав позалаштунковий сенс.

Правда, йшов восьмий рік революції… Але в той самий час, міщаночці Варі, що колись скінчила чотири класи приватньої гімназії, а тепер жила в оточенні мамаші, подруг, «madame» Лірман і з установкою на бюджетне майбутнє, незабаром мав розплющитись вісімнадцятий рік. А це щось значить. Хоч поруч із розмовами про манікюр, про фасони сучасних шубок та про інтересних дам і кавалерів ми вплітали й Леніна, і новий побут, і комсомол…

На око я означив Варю так: аргонавт у Аргентину; маленька авантурниця в поході за набитим портмоне та пригодами, що ведуть до ЗАГСу.

Клацали об панель візники, екранно пливли пішоходи, сяяла електрика… А ми стояли, сміялись і сперечалися, в кого кращі руки…

Варя спершу боялась мене, і говорив я сам…

Потім – насмілившись, вона виявляла страшенно милу ініціативу, розповідаючи мені про здоров’я своєї Норочки та про «добренькую бабушку» і, взагалі, всю нескладну хроніку минулого дня…

І от раз вона так розійшлася, так заграла оченятами і замодулювала своїм тембром, що я – р-раз! – і поцілував її.

Варя враз присмиріла, закрила очи віями й прошепотіла:

– Пустіть…

Але на другий день ми базікали по-давньому, я поцілував її вже двічі, почув знову таке саме «пустіть» і «пустив». Стало ясно, що цього хочуть.

І між нами встановилась «любов».

Це була чудна, ніби сімейна, любов.

Не бідкаючись тим, чи любить Варя ріжні фрази, я «скользіл», не зачіпаючись за гілля любовного красномовства, а коли бачив, що черепашка чогось ніби чекає, я ще більше старався подратувати її неясністю. Я говорив:

– Ах, Варя, любить той, хто страждає…

Вона запитливо зиркала на мене й, нічого не розуміючи, кривилась, крутилась, виявляла нетерплячість, але, не чуючи більше нічого, старалась усміхнутись.

Що до гарантій, я був мовчазний, як камінь…

Зрештою, для Варі я був явище ірраціональне. Говорити по-французькому, вживать такі слова, як «аспект» і т. д. не визначало цілком моєї приналежности до іншого світу…

І, врешті-решт, Варя, не мігши пристосувати до мене тактики, що її наказала їй бабушка, здалась, махнувши на все рукою…

– Хай буде, як є, а що є, побачимо…

І визнавши факт, одкинула, до якогось часу, надії на «dejure»…

Рівночасно ж, вона жваво снувала кокетливе павутиння з ріжними шмендриками з технікумів, профшкіл, вузівниками та іншими. Кожне читання в бібліотеці давало їй з подругами нові знайомства…

Невпинно Варя намагалась затягти мене до себе додому.

– Ну йдемо!.. Так підемо? Ви йдете?

Я відповідав:

– Коли Норочка здорова, мені немає у вас діла.

Просто я ухилявся від «западні»: оперувати в кімнаті під яструбиними поглядами мамаші мені трудно. Тоді моя увага завжди й фатально зосереджується на собачках та котиках…

Але одного разу в суботу, під мряку й мокрий сніжок, Варя, вхопивши за рукав, втягла мене на другий поверх і з тріумфом привела до себе:

– Ось він!

З-за блискучого самовару блиснула хижо – так мені здалося – мамаша: перед нею лежав розгорнутий том Тургенєва.

Я мусив познайомитися з нею, з одною з подруг, з братом Шурою, мадам Лірман, з Норочкою, і сісти до чаю…

Я озирався…

Рештки комфорту