Читати книгу - "Під прицілом італійської мафії, Еліс Кларк"

Мені дуже приємно бути поруч із Алею, але я знаю про її попередній досвід у стосунках, тож не хочу надто сильно тиснути на неї. Хай все розвивається спокійно, у своєму темпі. 

Хоча, не буду обманювати, коли вона обіймає мене і виглядає такою щасливою, я хочу податись вперед і поцілувати її. 

— Я дуже радий, що ми тут разом, — відповідаю я їй. 

— Я впевнена, що ми тут будемо дуже щасливі, — шепоче вона. — Я звичайно, шкодую, що не зустріла тебе ще кілька років тому, можливо, тоді все моє життя склалося б зовсім інакше. Але я тоді зовсім не вірила в кохання, думала, що всім чоловікам потрібне лише одне…

— Зрозуміло, — киваю я. — Ну, головне що ми зустрілись, хіба ні? Я… — я дивлюсь на неї. — Ти дуже важлива для мене, Алю.

— Я безмежно щаслива це чути, — вона усміхається. — Якщо чесно, мені ще ніхто не казав таких слів. Ти перший…

Не віриться, що жоден з тих двох їй не говорив подібного, вони ж були ладні піти на все, щоб схопити її… Ну але я не кажу цього вголос. Не хочеться думати про те, що вона все ж кохала когось із них. 

— Приємно це чути, — кажу я врешті-решт. — Ну, давай облаштуємось, а завтра можемо розвідати, що тут є. Кажуть, в Італії одні з найкращих пляжів у Європі. 

— О, я дуже люблю море, — каже Аля. — І взагалі воду. Чудово, що тут у нас є басейн! 

— Але басейну до моря далеко, — підморгую я. — Добре, певно, сьогодні нам треба відпочити, щоб завтра почати досліджувати Італію, що думаєш?

— Це чудова ідея, — вона усміхається. — Дійсно, треба відпочити, бо я трохи перенервувала через того типа на “Ферарі”.

— Не переживай, тут кожен другий поводиться, як бос мафіозі, а насправді більшість просто шістки в банді, в кращому випадку, — пояснюю я. — Там тільки понти в голові.

— Я сподіваюся, що він просто демонстрував свою “крутість” перед іноземцями, — вона знизує плечима. — Чесно кажучи, в нас в Україні теж повно таких “розпальцьованих”. А ті, хто реально належать до світу криміналу, насправді виглядають так, що нікому сторонньому це навіть на гадку не спаде. От як Влад, наприклад…

— Це точно, — киваю я. — Ну, в будь-якому випадку, я нікому не дам тебе образити, Алю, — кажу я серйозно, зазираючи їй в очі.

— Я це знаю, — вона проводить рукою по моїй щоці. — Мені пощастило з захисником…

Мимоволі облизую губи, продовжуючи дивитись на неї, але потім все ж відводжу погляд і вона опускає руку. 

Я не хочу, щоб вона робила щось із вдячності, чи щось подібне, і не буду поспішати.

— На море краще їхати зранку або ввечері, — кажу я. — Сонце тут дуже сильне, а зараз вже початок літа.

— Давай зранку, — пропонує Аля. — А увечері можна сходити в ресторан…

— Домовились, — я усміхаюсь. — Ходімо нагору? Як тобі, до речі, твоя кімната?

— О, вона чудова! Одне ліжко чого варте! 

— У мене теж велетенське, — кажу, коли ми вже підіймаємось на другий поверх. — Буде незвично спати на такому самому після односпального. 

 — Мабуть, колишні власники цього будинку любили все робити масштабно, — усміхається Аля. — Треба буде розпитати, хто тут жив колись. Раптом якісь аристократи? 

— Будеш уявляти себе теж аристократкою? — усміхаюсь я, коли ми вже стоїмо між двома нашими спальнями на другому поверсі. 

— Знаєш, у дитинстві я іноді уявляла, що я принцеса, — каже вона трохи сумно. — Хоча це важко було уявити, адже нас було семеро у батьків, і я жила в одній кімнаті з трьома сестрами… Які тут уже королівські апартаменти, тут одне ліжко було на двох…

— Ого, — здивовано кажу я. — Але… Де зараз всі твої сестри і брати? 

— Чесно кажучи, не знаю… Мабуть, виросли такими самими добропорядними і віруючими, як наші батьки, вже самі поодружувалися і понароджували купу нащадків. Я давно з ними не контактувала, практично відтоді, як поїхала з дому…

— А чому, якщо не секрет? Все ж, це твоя рідня… Не подумай, я не хочу лізти в щось особисте, якщо не захочеш розповідати, то можеш не розповідати, — швидко додаю я. 

— Батьки хотіли, щоб я вийшла заміж і так само, як вони, розводили корів і обробляли гектари городів, — каже вона після паузи. — А я хотіла зробити кар’єру, стати бізнес-леді… Вступила до універу, навіть перший курс закінчила на відмінно. Але потім зустріла Кирила і покинула навчання… Він наполіг на тому, щоб я сиділа вдома, ревнував до молодих однокурсників… 

—  Блін, це сумно, — відповідаю я. — А ти не думала продовжити навчання зараз? В принципі, ти ж ще зовсім молода, ще можна все встигнути. На кого ти вчилась?

— На юриста, — каже Аля. — Але ж тут я точно не зможу вчитися, бо не знаю італійської. 

— Можна вчитись дистанційно, — пропоную я. — Це як заочно, але з частішим контролем. Мій батько постійно казав, що я маю отримати ще одну освіту дистанційно, тож прожужжав всі вуха щодо цього.

— О, тоді ми обоє можемо вчитися, — усміхається вона. 

— О ні, мене в універ ніхто більше не затягне, навіть на дистанційку, я навпаки втік від всього цього, коли пішов працювати до Влада, — сміюсь я. — Хочу бути вільним, хоч трохи.