Читати книгу - "До зустрічі ніколи, Меланія Арт"

Останнім часом я постійно думаю про це.

Ми з Сашею познайомилися в університеті. Він на два роки старший і навчався на архітектурному факультеті, у той час, як я – на факультеті дизайну. І ні, це не було кохання з першого погляду, чи якийсь спалах пристрасті, чи інша якась романтична історія. Просто одного разу ми опинилися в одній компанії на студентській вечірці, а потім неочікувано для всіх стали друзями. Я б навіть сказала кращими друзями. Враховуючи, що у своє ближнє коло я впускаю не всіх, це стало несподіванкою навіть для мене. Ніколи не думала, що зможу нормально ставитися до людини, що має той типаж, якого я уникала з підліткового віку.

Справа в тому, що Алекс, як його називали в універі, був зіркою. Золотий хлопчик, душа компанії і... син ректора. Багато хто намагався з ним зблизитися, але я не була у списку його фанатів і не хотіла до себе підвищеної уваги. Та Алексу було на це байдуже. Він одразу почав до мене ставитися інакше. Сідав біля мене у кафетерії, підходив на перервах і приносив каву, постійно першим починав розмови ні про що тощо.

Спочатку я намагалася уникати його, але він вперто продовжував раз за разом проникати в мій особистий простір. Алекс точно знав, що робить, адже вже через місяць я не могла уявити, що раніше цього хлопця з трохи подовженим русявим волоссям не було у моєму житті. Але ми не зустрічалися. Це було більше схоже на стосунки, які могли б бути у брата з сестрою. 

Так продовжувалося понад два роки, але в один момент все змінилося. Алекс і був тим самим другом, що допоміг мені з неадекватним викладачем на випускному курсі, тож я запросила його на вечерю, щоб віддячити. Ну а після цього все й закрутилося. Перший поцілунок, перше побачення, перший секс… 

Все було, наче в казці. Ми прозустрічалися три роки, а потів він запропонував одружитися. Звісно, я погодилася і була на сьомому небі від щастя.

Перший рік шлюбу був чарівним, а от далі… У нас щось зламалося, якщо можна так сказати. Ми почали один від одного віддалятися і все менше проводили часу разом. Нас можна було назвати сусідами з привілеями. Дивна назва для молодої подружньої пари, скажіть? Та з пісні слів не вирвеш, як то кажуть.

Я довго намагалася ігнорувати цю проблему. Все думала, що просто криза у стосунках. Але час йшов, а криза не закінчувалася, а навпаки все посилювалася. І ось в один момент ми наважилися на відверту розмову, під час якої Саша й запропонував все закінчити. Я знала, що до цього йде, але все одно відчула такий удар, що досі не можу прийти в себе.

Ця розмова відбулася півтора місяця тому. Ми спочатку відтягували неминуче, але потім все ж подали заяву до РАЦСу. Ділити у нас не було що, оскільки жили ми у квартирі Саші, яку йому подарували батьки ще до нашого знайомства, а на дітей так і не наважилися, наче на підсвідомому рівні розуміли, що майбутнього у нашої пари немає. Враховуючи всі ці фактори, працівниця державної установи пообіцяла, що вже через місяць всі формальні моменти узгодяться, і ми офіційно станемо чужими людьми один для одного.

Ну ось і стали.

Хоча спілкуватися ми перестали задовго до отримання цього папірця, адже одразу після подання заяви, я переїхала в квартиру, що належала моїй бабусі. З того часу ми з “чоловіком” абсолютно перестали брати участь в житті один одного. 

Чи важко мені було?

О, так. Неймовірно важко.

Хай там що, але ми досить довго були разом, якщо не як пара, то як друзі. Враховуючи, що у моєму житті не так багато людей, яких я справді вважаю сім’єю, то втрата Алекса – стала для мене початком справжньої депресії.

Гірко посміхнулася своєму відображенню, а потім раптом подумала, що у всьому потрібно шукати позитив. Наприклад, мені ось прізвище не потрібно змінювати. Колись я не захотіла це робити, щоб не втратити ниточку, що поєднувала мене з батьками, які загинули ще коли мені було п’ятнадцять. Зараз переконалась, наскільки мала рацію в той момент, хоч це і стало причиною багатьох конфліктів з Сашею. 

Загалом ось так я – Вероніка Хоменко – і опинилася на порозі нового етапу свого життя. Розбита, в депресії, без плану на майбутнє… Не дуже, звісно, весела картина виходить, але вже як є.

Заспокоюю себе тим, що не дарма ж Ніцше казав: "Те, що нас не вбиває, робить сильнішими".  Філософ, думаю, трохи більше за мене життя розумів, тож мені просто потрібно дочекатися, коли я нарешті відчую цю його славнозвісну трансформацію особистості. 

Ну, а поки чекаю – морозиво, фільми та любовні романи стануть моїми кращими друзями. А, так, ще про роботу забула.

Коротше, як любить казати моя бабуся – якось та прорвемося.