Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

Була дівка, як казали, "і до плуга, і до рала, і до хлопців гоцадрала". Господарка була так собі – середньою, та в хаті їх було четверо сестер: Явдоха, Настя, Анна, Стефка і один брат Петро. Всім було зрозуміло, що поле треба ділити на п'ять частин. Кохалася Стефка з Міхалом – власником приблизно такого, як і в неї, господарства. Пара з них була вибрана. Коли вони йшли дорогою, і діти, і старші оглядались за ними, ними милувались, як квітами в чужому городі. Не один хлопець заздрив Міхалові. Від кохання Стефка ще більш розцвіла. На танцях в читальні забирала всі призи. В неї закохувалися приїжджі до Глинського студенти. Крім Міхала, нікого не хотіла знати. Була певна, що в селі не знайдеться для неї суперниці. Чорні довгі коси, чорні брови на її смаглявому, ледь видовженому лиці, завжди усміхнені карі очі, стрункий стан, самовпевнена, виклична постава, граціозна хода, про яку хлопці казали: "Не йде, а пише!" – все це робило їй славу улюблениці села. Не здогадувалась Стефа, що не тільки любов, а й заздрість ходить слідом за нею. Не так заздрість, як недоля.

По сусідству з багатодітною родиною Шандраків проживала бездітна сім'я Гаврила Костюка, що була родиною Шандракам. Гаврило якось ненароком запропонував Ількові – Міхаловому батькові, що хоче усиновити Міхала. Спокуса була велика. Костюк вважався багачем, власником десь біля шести гектарів орної землі, та й господарство було впорядковане. Хата під оцинкованою бляхою, мурована червоною цеглою, нова стодола, хліви. Господарство одне з кращих у селі. Пропозиція була заманливою для Шандракових батьків і дітей. Прийнявши пропозицію, Міхал став би найбагатшим женихом у селі. Та перш ніж усиновити Міхала, Гаврило поставив дві умови: Міхал повинен поміняти своє прізвище на прізвище його – Гаврила, а друга приголомшила не тільки родину, але і все село. Гаврилові не подобалася Стефка, і він вибрав для Міхала іншу наречену – дочку свого брата Андрія Грицика. Потоптав Міхал велике кохання, переступив через себе і прийняв пропозицію Гаврила. Змінив прізвище і оженився з родичкою прибраного батька. Судило й гомоніло все село: "Та як він смів знехтувати такою дівчиною?!". А Стефа стиснула зранене серце в кулак і, щоб більше не бачити милого, згодилася вийти заміж в інше село за багача Вавришина. Ким вона могла б бути, якби мала освіту? Та хіба тільки одна Стефа? Скільки в нашому народі таких нерозкритих та втрачених талантів? Часу в селян було мало, особливо в жнива, коли ранесенько вдосвіта треба йти в поле чи то гречку косити, чи покоси перекидати, ячмінь в'язати, снопи возити від ранку до пізнього вечора. А коли ж спати? До читальні кортить піти, а потім поспівати. До опівночі над селом лунала пісня. Переспівано всі відомі людям пісні. І ні одної з них чужою мовою!

Наша школа

Дзвонив дзвінок з перерви. Дівчата доїдали печений біб, продовжували пошепки звіряти одна одній свої таємниці і йшли до класу. Йшли, бо мусили йти. Хлопці догравали свої ігри. І вже не йшли, а бігли до дверей школи. На сходах перед входом у коридор стояв Томків. Він самовдоволено мружить очі, усміхається чи то від своєї безмежної влади над сотнею дітей, чи від разючого проміння сонця, що зазирало з-за рогу дзвіниці. Томків розважним кроком заходить до третього класу, піднімається на підвищення (тепер це називається кафедра) і чекає, поки клас заспокоюється. "Тераз бендзєми читаць по – польску", – виразно вимовляє кожне слово директор. – Читай, Стасишин, – звернувся до одного з другорічників. – Читай за родзіну Пілсуцкего.

Микола стояв згорблений за останньою лавкою і безпорадно шелестів сторінками польської книжки, ніяк не міг віднайти оповідання про родину Пілсудського. Йому почали допомагати і справа, і зліва, та ще й спереду. Кожен крутив книжку в свій бік. Нарешті показали пальцями звідки читати. Микола не читав, а вистогнував кожен склад, немовби ніс на плечах мішок трави, на чоло виступили краплі поту. На третьому реченні застряг надовше: "...цала рро… – дзі.. на Пі.. – піл.. – суц…– ке… – го лю…– бі.. – ла шче…–шче…– кав…– кавке".

Досьць, Стасишин, повєць мі, цо то єст щекавка? – спитав по–польськи Томків. Микола питання зрозумів, але що то за звір та шчекавка ні він, ні товариші по лавці не знали. Микола вже третій раз повторив: "Щекавка, то єст…, то єст …, то єст… Найдотепніший з хлопчиків Роман догадався і почав підказувати:" То єст цурка Пілсуцкего". Микола всім єством вслухався в підказку Романа, але не розумів слова "цурка", він такого ще не чув. Поки Микола мізкував, зі всіх боків шепотіли: "Цурка, цурка" Нарешті Микола випалив: "Щекавка, то єст цурка Пілсуцкего!" Томків зблід: "Пся крев! Я вам покажу, хамські виродки! – перейшов на українську пан професор, – я вам покажу!" – кричав як навіжений. Клас не міг зрозуміти, що сталося. Переважно, коли один учень не знав, або неправильно відповідав, Томків піднімав другого, третього і всім по черзі ставив "нєдостатечнє", але таким, як зараз, професора ще не бачили. Він аж сам настрашився. Портрет Пілсудського висів на стіні в кожному класі, як свята ікона, а ті шмаркачі плетуть, що сучка – це його дочка. Та як керівництво про це довідається, то скаже, що то він їх так виховує, що це підрив основ польської держави. Тоді кінець його кар'єри. Директора охопила страшенна лють, він відчував як хитається під ним кафедра. "Марш по батьків ти, ти і ти" – Томків добре бачив, хто підказував Миколі . І чому він тоді не зупинив тої відповіді? Що ж тепер буде? – свердлила розум думка.

Микола, Ромко і Павло позапихали в торби книжки, пера, гумки, взяли в руки каламарі і рушили до дверей. "Без батьків не приходити!" – кричав їм услід професор. В класі стояла гнітюча тиша, школярі ніколи не бачили директора таким злим.

У малих голівках крутилося запитання: що то означає – щекавка ? Та ніхто тоді пояснити не міг.

Під час перерви хлопці бігали попід мурами церкви, бавилися лапанки. Дівчата розглядали нову хустину Василини, а вона, як завжди, пригощала їх печеним бобом. І де вона стільки його брала ? Здається, була серед школярів найбіднішою.

Тут до гурту дівчат підбігла Маринка Полібрикова й, ледве перевівши дух, промовила: "Сказав директор, сказав директор, щоб ми йшли додому." – "Що? По батьків?"– перепитав хтось. "Та ні! – Пані директоровій стало недобре".

Коли директор на перерві розказав своїй пасербиці, яка разом з ним учителювала в деренівській чотири класній школі, про випадок на уроці польської мови, Камілька знепритомніла, до глибини душі обурена хлопським цинізмом до "сьвєнтей ойчизни".

Зі свистом і радісними вигуками кинулися хлопці по свої торби, безладно згортаючи в них зошити, книжки, пера. Нарешті школа скінчилася, а завтра неділя! І нічого не задано додому! Хай живе щекавка!

Сонце сміялося своїм осіннім промінням в дитячих очах школярів. Вдома чекала господарська робота, але та робота була забавою супроти ненависної школи. Тільки вигляд Камільки викликав сум на дитячих личках. Не приховуючи свого презирства до хлопських дітей та їх батьків, вона щоденно демонструвала своє "вище" польське походження. Хоч вітчим Томків був українцем, Камілька розмовляла з ним тільки польською мовою. З дітьми розмовляла ламаною українською. Учителька і діти ненавиділи одне одного.

Останній урок завжди стомлює дітей, але сьогодні він був навіть цікавий. Камілька розповідала історію краю! "В давні часи, коли людей на світі було мало, жили собі три брати: Рус, Чех і Лях. Жили вони мирно і мали свої сім'ї. Коли народились внуки, а потім правнуки, щоб діти між собою не сварились, брати порадились і вирішили розійтись. Ранесенько, як тільки зійшло сонце, Рус зібрав свою родину і пішов на схід. Коли сонце піднялось височенько, зібрав свою родину Чех і пішов в напрямку сонця, тобто на південь. Останнім пішов Лях теж в напрямку сонця, яке вже заходило. І так утворились три народи: русини, чехи і поляки". З бокових дверей до класу тихенько зайшла мати Камільки і чекала, коли та закінчить основну думку. На стіл, що спеціально стояв біля бічних дверей, поклала піднос з обідом і тихо вийшла. Камілька сказала школярам відкрити книжки і потихеньку читати про допомогу батькам при копанні бараболі. Сама розставила тарілки: одну для себе, другу для кота, що муркав, занюхавши куряче м'ясо. Собі налила бульйону з макаронами, а котові в тарілку поклала курячу лапку.

Хоч діти звикли до щоденних обідів Камільки, але поїдання котом м'яса викликало у них заздрість, бо хто ж в будні їв куряче м'ясо. Діти брали з собою до школи байду пісного хліба, восени два-три яблука.

Яків, щоб не бачити панських недоїдків, задивився на пучок сонячного проміння, в якому плавали маленькі пилинки, і водив пальцем за найбільшою з них. Пилинка піднімалась все вище і вище, а він піднімав палець за нею.

Дивись, Яків лапає муху Камільці на обід, – шепнув Павло своєму сусідові з передньої лавки.

Петро повернув голову і побачив, що Яків справді підняв руку догори і немовби щось ловить. Це його так розсмішило, що він не витримав і пирснув сміхом.

Камілька перестала жувати і перепитала: "Петре, встати, чого ти смієшся?" – "Та це …, – Петро ще раз засміявся, – а це Яків ловить муху".

"Яків, встати!" – Камілька акуратно витерла серветкою руки, поскладала тарілки на тацю і думала, як покарати хлопців.

– За кару будете обидва сидіти між дівчатами! Яків буде сидіти біля Марусі Стасишин на першій лавці, а Петро на другій – біля Ольги Кравчукової.

Сидіти між дівчатами вважалося великою карою. Хоч – не-хоч, хлопці взяли торби і пішли на новопризначені місця.

Камілька читала вголос казку. Читала без інтонації, без чуття, перериваючи читання розмовою з котом, якого весь час гладила. Кіт терся об її лікоть і задоволено муркотів. Ще більше часу вона тратила на розмову з мамою, яка прибирала посуд з бокового столика.

Дзвінок перервав те вимучене читання, діти заметушились. Камілька обвела гострим поглядом клас і знову чомусь зупинилася на Якові. Він уже тримав торбу в руках і тільки чекав тої хвилини, аби кулею вилетіти з класу.

"Ану, Яків, покажи свої вуха", – і рвучко потягла хлопця за ліве вухо до себе … "Коли це ти вмивався востаннє?!" – спитала грізно.