Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

Яків, не подумавши, випалив: "В суботу!"

"Чуєте, діти, Яків мився ще минулого тижня! – переконливо твердила вчителька. – Марусю, – звернулася вона до Якової сусідки по лавці, – ти йдеш попри його хату, зайди до мами Якова і покажи, які брудні вуха в її сина".

Смутний та невеселий йшов Яків додому і намагався пригадати, коли ж то він вмивався. Таки сьогодні, а ось чи мив вуха, не пам'ятав.

Маруся йшла поряд і глумилася над ним :

"Вуйно, подивіться, які брудні вуха у вашого Якова, – кричала з дороги до його мами. – Так пані вчителька казала передати".

Мама у відповідь голосно засміялася, погладила сина по голові. Аж тепер Якову відлягло від серця. Мама не сварила, а своїм сміхом захистила сина від дівочих насмішок. Він, з вдячністю притулився до мами: – "Дякую, мамо".

Неділя завжди була бажаним святом. Зранку господині готували сніданок, обід, а разом з ним і вечерю, точніше, їжу на цілий день. В кухні палахкотів вогонь, в печі – великий вогонь. На бамбетлі мама місила в макітрі тісто на балабушки і пироги. Балабушки робили з маком, какао, сиром, бараболею з шкварками, а ще з яблуками, вишнями, горохом. Пироги робили великі, овальної форми, довжиною до сорока сантиметрів. Тісто місили на квасному молоці з пшеничного петльованого борошна. Балабушки і пироги складали в бляшки (бляшанки прямокутної форми) й квачиком з гусячого пір'я мазали зверху всі вироби яєчним жовтком. І коли тісто вже трошки підросло, сажали бляшки дерев'яною лопатою в добре напалену піч. Перед тим коцюбою вигортали розжарені вуглики на припічок. Піч закривали бляхою овальної форми (форма отвору печі). Через визначений час бляшки витягали, накривали їх чистими веретками з самотканого полотна. А на столі вже був готовий борщ або макарони з курячим бульйоном. Усе це готувалось в недільні та святкові дні. Приготувавши страви господині хутенько збиралися до церкви на Службу Божу. Більшість жінок йшла молитися натще.

Недільного ранку діти женуть корів на пасовище. Від початку жнив аж до пізньої осені в поле, на Панасову долину, на Лису гору, майдани, на Пріску, Четверті Гони.

Від Зелених свят до жнив – тільки на Лису гору. Правда, коли в жнива задощить, аби не затоптувати людського поля, гнали корів на Пріску. Після обіду дітей звільняли від обов'язків пастуха. Цю роботу виконував хтось зі старших членів сім'ї. А дітям радість! Ганяти м'яча, бавитися у війну, бігати до пізньої ночі по лісу. В будні дні на дітей перекладалися обов'язки не тільки пастуха, а й інші господарські турботи: видоїти корів, нагодувати курей, качок, свиней, підмести подвір'я, зібрати яйця з різних курячих гнізд.

За яйця можна було купити цукерків у найближчого жида – міняйла. В Деренівці їх було немало. На межі з селом Довгим мешкав найбагатший жид Райзберг. Це його син організував у Деренівці комуністичну організацію, а перед арештом члена КПЗУ М. Панаса він виїхав до Америки. У тій хаті тепер мешкає Качорова Катерина. Між Чигринами та Федчишином мешкав Йосько Шерцер. У Кляпітуровій хаті мешкав Габа, він займав половину хати. Біля Вовків, де проживали Марина і Олена Стасишин, мешкав Шойла. Всі євреї тримали крамниці з розмаїтими речами – від сірників, оселедців до мануфактури. Старші з них носили бороди. Між собою розмовляли єврейською мовою. З селянами – мішаною українсько-польською. В суботу дотримувались релігійних настанов. Чоловіки ходили до синагоги в Янів ( тепер Долина ). На одвірку власної хати прибивали Десять заповідей Мойсея, які обов'язково цілували при вході і виході з помешкання.

Побратимство

Якось недільного дня до Якова несподівано зайшов шкільний товариш Володимир і поманив його піти з ним до гаю за село, щоб разом перечитати новий примірник "Дзвіночка". Якову було приємно спілкуватися з Володимиром, його всі поважали за розум, дівчата – за прихильне ставлення до них. Яків пам'ятав, як Володимир на перерві в школі розділив грушку навпіл і віддав половинку йому. Той незначний дарунок подружив їх на довгі роки. Хлопці залюбки побігли в гай до потічка, сіли на великий камінь, що слугував за місток, відкрили " Дзвіночок" і читали.

Вони мріяли про козаків, про їх битви, перемоги, про козацьких дітей. Раптом Володимир запропонував другові стати йому побратимом і заприсягнути на вірність. Про побратимство Яків читав у книжках, але не приміряв те поняття до себе.

Не дочекавшись відповіді, Володимир потис йому руку, щиро засміявся і стежкою понад потічком побіг додому. Були канікули і Володимир чимраз частіше приходив до Якова. Вони читали книжки про козацьку вірність і побратимство. Одного разу, сидячи на цьому ж камені, Володимир замріяно признався, що закохався.

Що таке кохання Яків ще не розумів. Дивно це було чути від розважного Володимира, він ще малий, а вже хоче…, але ж тим займаються дорослі хлопці і дівчата, а ти…?

– Може, тобі це почуття ще не знане, а я вже ним захворів, – серйозним тоном він повчав Якова.

– Ну... – ну, то хто ж вона ця…?, – хотів сказати "цяця", але стримався, аби не розсердити Володимира. – Хто ж вона?

– Не можу сказати, бо це таємниця.

– Як – таємниця? Ми ж побратими! – наступав Яків.

– Колись скажу..., – зітхнув Влодко. – Ось бачиш: вода в потічку прозора, чиста, видно всі камінці на дні. А тепер, – взяв паличку і скаламутив воду, розмішав її з піщаним намулом, – бачиш, вода брудна і дна вже не видно. Так і любов. Вона чиста, прозора тільки для двох, а коли тобі про неї розкажу, вона перестане бути нашою, бо ти будеш тією паличкою, що скаламутить наші почуття…

Яків з відкритим ротом дивився на побратима. Він такий мудрий… Доки Володимир розмірковував про чистоту любові, а Яків про його розум, вода в потічку очистилася, посвітліла, знову було видно камінці на дні потічка.

– Бачиш, – зрадів Яків, показаючи пальцем на прозору воду. Добрий побратим не може бути поганою паличкою.

Друзі споглядали, як чиста вода плила і плила, обмиваючи малі і великі камінці на своєму шляху. На долю секунди вода біля них призупинялася, утворюючи шумок. Вода сварилася з камінчиками, бо вони заважали їй плисти – чим більший камінець, тим більше сварки, тим більший шум. І звідки та вода береться, що цілими днями і роками тече й не витікає. Яків замислився над тим вічним, що оточувало його. Вічна вода, вічне голубе небо й вічні посохлі стовбури верб з розкішними зеленими кронами, які гіллям п'ють воду з потічка. А хто викопав ті глибокі дебрі, хто приніс сюди камінь, на якому вони сидять. За час роздумів Володимир щось креслив на сторінках "Дзвіночка". Нарешті закрив його.

– Я вірю, що ти збережеш мою таємницю. Я підкреслив літери. Склади їх і знатимеш, хто вона – сказав Володимир, передаючи другові журнал. – Тільки не зрадь мене…

Ось перед Яковом лежить перша в житті таємниця, яку мусить берегти, інакше на його голову впаде страшне слово – зрада. Та цікавість перемогла, і він почав складати з підкреслених літер ім'я загадкової дівчини. Склав одну до одної і прочитав… Але ж вона старша від Влодка! Та й не така вже гарна. Чому вибрав саме її? І навіщо йому ця таємниця?

Сільські події перед війною

Перед війною кооператори Галичини кинули клич: "Свій до свого по своє". Кооперативна крамниця в Деренівці була відкрита при читальні. Першим крамарем був Іван Стасишин. Цей клич став заслоною торгівлі в єврейських крамницях. За цей клич євреї помстилися в 1940 році, перейшовши на спвпрацю в НКВД і були причетні до масових катувант української інтелегенції Щоб блокувати крамницю і Шойли і Габи, кооперативний комітет організував в кінці села свою філію. Вона розміщувалася в другій половині селянської хати перемінно – то в Попадинових, то в Вовкових, а під час війни – у старої Палашки. Продавцями були: Луць Пружеляк, Текля Тихоліз, Текля Збаращук. На філії продавцями були Попадинова ( Грицишин) Ганка, Марцінів Денис.

У тих незабутніх дитячих спогадах особливе місце займають церковні свята. Різдвяні – 6-9 січня, Новий Рік – 14 січня, Йордан – 18 – 20 січня, Великодні і Зелені свята, Івана та Петра, 7 та 12-го липня, Спаса – 19 серпня.

Додайте до цього празники в сусідніх селах, в яких люди мали родинні зв'язки. У Залав'ю – Зелені свята, у Довгому – Різдво Пресвятої Богородиці, в Деренівці – Покрови, у Мшанці – Дмитра. В дитячій пам'яті залишились і церковні пости: Пилипівка, Великий піст.

Різдвяні свята. Перед святою вечерею батько вносив до хати дідуха. В кутку на бамбетлі ставив великий сніп пшениці колоссям аж до стелі. На долівці ( підлоги були далеко не у всіх хатах) розстеляв велику в'язанку соломи. На стіл тонким шаром стелив сіно. Мати застеляла поверх сіна випрасуваний магільницею білий обрус, на нього клала великий калач, макітру куті з маком, медом та горіхами. Перед вечерею вся родина милася, переодягалася в нову білизну, святковий одяг і спільно на колінах мовила "Отче наш". Всі сідали до вечері. Дерев'яними ложками діставали з поливаної макітри кутю. Потім мати чи бабця подавали пісний борщ з грибами, заливну рибу, вареники з картоплею та капустою, голубці з гречки, мариновані оселедці й узвар.

Тітка Марина з Довгого передавала до свят живу рибу, а на Миколая обов'язково ще й подарунок для Якова.

При вечері завжди світилася свічка. Тато мама добрим словом згадували своїх померлих батьків і дідів. Після вечері діти йшли колядувати поодинці, або з вертепом. Йшли тільки до тих хат, де світилося. За коляду господарі давали дітям гроші. Найбільше колядували на Різдво. На другий і третій день Різдвяних свят колядували старші хлопці і дівчата на церкву, на читальню або й на інші народні цілі. Ходили переважно вдень, не минаючи жодної хати. Гроші збирали в скарбонку. Колядувати починали ще від воріт, попереду йшов хлопець і видзвонював малим дзвінком. Цей дзвін лунав на все село і доповнював мелодію колядки. У завершальні дні свят родина традиційно відвідувала близьких і рідних.

Ходили на свята й до знайомих поляків. Були в селі змішані сім'ї, коли дівчата виходили заміж за поляків з сусідніх сіл, як, наприклад, одна з сестер Поздиків, що вийшла заміж за поляка і святкувала з ним католицькі свята, а до Деренівки приїжджала на українські свята.