Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

Поляк з Янова одружився з Ганкою Басістовою і став українцем, визнавав свята українські, а до родичів до Янова ходив на польські. В Деренівці, правда, ніхто не дотримувався католицьких свят. Але треба відзначити, що в дні католицьких свят ніхто фізично не працював – січки худобі не різав, дров не рубав.

У Залав'є Яків з батьками їздив на католицькі свята до тітки Марини і вуйка Яська. Тато називав його зневажливо – Ясько поляк. Свята не відрізнялися від батьківських, хіба тим, що чужі діти не приходили колядувати, а вуйко після вечері виводив кілька польських колядок і батько йому помагав. Мама і тітка Марина посміювалися з нього як затятого "мазура". А він все повторяв: вчу, вчу і ніяк не можу навчитися колядувати по-польськи. Всі добродушно сміялися. Маринка, донька, дорікала татові: "Мені неприємно це чути. Живеш між українцями, то буть таким, як ми з мамою". Ясько на це обурювався, і мама переводила бесіду на іншу тему.

У кінці свят палили дідуха. Палили ту солому, що була на долівці в кожній хаті на Різдвяні свята. Переважно ходили хлопці до господаря, де була дівчина на виданні.

Приходили біля опівночі, питали господаря, чи дозволить він спалити дідуха. Господар відчиняв хату, хлопці несли солому на город і там її підпалювали. Господар красненько дякував ( немовби він сам не міг цього зробити ) і запрошував хлопців до хати. Там уже був накритий стіл, починалася гостина, що тривала часом і до ранку.

Новий рік. Це свято, як і Різдво, особливо пам'ятають діти. В одній торбі зерно пшениці, а в другій – балабушки. Від хати до хати по одному або по два ходили тільки хлопці.

"Сійся, родися жито, пшениця і всяка пашниця, а льон попід стелю, горох по коліна, щоб вас, хрещених, голова не боліла".

Кожен школяр приносив додому велику торбу балабушків і був дуже задоволений своїм заробітком. Грошей за сіяння не давали.

Йордан. Другий святвечір з кутею, чимось подібний до першого. Під час вечері дівчата починали щедрувати тільки під вікном. Спочатку завжди питали, чи можна щедрувати. За щедрування господар, якщо в хаті був молодий хлопець, виносив гроші. Того ж дня старші хлопці вирізали з льоду хрест висотою до двох метрів.

Хрест обливали водою, а відтак фарбували червоним буряковим соком для гарного кольору. Все це робилось на криниці біля Поздика. Хреста закріплювали на скованій льодом річці на відстані кількох метрів від берега, з дощок збивали надійний трап до берега. По боках хреста і трапа закріплювали по дві молоді смереки. Їх таємно вирубували в лісі. В ті роки на Йордан завжди були міцні морози, тому закріплений хрест та смереки, облиті звечора водою навколо основи, стояли надійно при урочистій відправі. Селяни сходилися до церкви раненько. Один з членів сім'ї йшов до криниці, набирав у збанок, ведро чи інший посуд води і ставив її біля хреста або трапа. З церкви процесія з хоругвами йшла до хреста. Ставили стіл, біля якого священик Глинський відправляв Богослуження.

Сільський хор під керівництвом Турули або Серафина своїм співом створювали піднесену святкову атмосферу. Коли священик співав: "Святий духу, вознесися …", – хтось з присутніх на водохрещенні випускав білих голубів. Голуби кілька разів кружляли над криницею і відлітали на свої гнізда. Це видовище справляло на дітей глибоке враження. В кінці священик кропилом освячував воду, розставлену в збанках довкола саморобного престолу. Процесія з хоругвами верталась до церкви, і всі розходились по домівках. Вдома перед сніданком всі пили свячену воду. Решту наливали у фляшки, щоб зберігати її цілий рік.

Великодні свята. Перед святами – Великий піст. В піст забави, весілля, розваги заборонені. Харчування було пісне. Люди обмежували споживання їжі до такої міри, що в останній тиждень посту дехто зі старших діставав хворобу, що називалась куряча сліпота. Хворобу підсилювало недостатнє вживання вітамінної їжі. Деякі жінки та дівчата в останні три дні посту зовсім нічого не їли. Для дітей піст не був строгий – їм не дозволяли їсти в середу і п'ятницю м'яса, якого діти, по-перше не люблять, по-друге, в селі весною його і не було. Найбільшою мукою, особливо для дітей, був останній тиждень посту. Тоді селяни кололи (били) свиней, робили ковбаси, вудили шинки, робили кишки (кров'янку), пекли паски, бабки, палянички. Все це розходилось пахощами не тільки по хатах, а й по цілому селі. Очі все це бачили, пахощі лоскотали ніздрі й текла слина, а їсти не можна було. Це було випробування сили волі, особливо для молоді і дітей. Ранішні і вечірні молитви в піст супроводжувались биттям поклонів. Жінки вечорами збирались спільно мовити корунку. Деякі діти та старші таємно порушували традиції і заборону. В піст, особливо в останній тиждень, дзвонити не можна було.

У великодню п'ятницю всі школярі від ранку до ночі калатали на дзвіниці. Кожен саморобним дерев'яним молотком бив несамовито калаталкою по дерев'яних брусах та дошках дзвіниці. Часто директор школи Томків не витримував і приходив до дзвіниці, просив дітей "трохи відпочити". Перерва була дуже короткою. Калатання одного села лягало луною до окраїн сусідніх сіл – Довгого і Мшанця. Діти йшли додому лише, щоб відремонтувати молоток, щось перекусити і знову поверталися на дзвіницю. У великодню п'ятницю священик виставляв плащаницю. Біля неї товариство "Луг" організовувало варту. Два луговики навитяжку стояли по півгодини по сторонах плащаниці. Свої спортивні палиці вони тримали на плечі, як рушниці у похідному марші. Малі діти і старші дівчата – милувалися виправкою луговиків. Воленчин (Лучка) Йосиф формував перед входом чергову варту. Діти завмирали від його команди: "Струнко!", "На плече!", "Кроком руш!". Два чергові луговики, не знімаючи мазепинок входили марширувальним кроком до церкви і по команді підмінювали тих, що вже відстояли. Матері на колінах просувалися до плащаниці і не відривали очей від своїх змужнілих синів. Вони стояли, як вкопані, ніхто і бровою не повів, і повікою не кліпнув". І ми такі будемо", – запевняли підлітки і бігли на дзвіницю.

Такі патріотичні настрої панували весь Великдень. Скуштувавши вдома свяченого яйця, підлітки йшли до церкви, вибиралися на дзвіницю і дзвонили, дзвонили ...

Змагалися між собою хто це зробить краще, хто зможе дзвоном виконати якусь мелодію. Кожен дзвін мав свій голос.

Хто не дзвонив, той стріляв. Стріляли корками, купленими у янівських чи теребовельських євреїв, стріляли сіркою, злущеною з сірників. Старші хлопці стріляли в лісі, можливо, з обрізів.

Тоді ж господині акуратно вкладали в кошики паску, яйця, ковбасу, м'ясо, масло, часник, хрін, накривали вишитим рушником і несли святити. В Деренівці святили паску переважно в суботу. Місце освячення визначав о.Глинський в п'ятницю на Службі Божій. У понеділок за традицією обливалися водою. Тому й називався він – "обливаний понеділок". Упродовж Великодних свят ніхто фізичних робіт не виконував. Три дні коло церкви тривали гаївки. Молодь обмінювалася крашанками і писанками. "Терном, терном там доріжка іде, том доріжком пан капітан іде, за собою своє військо веде. Його військо позамаюване, ще й квітками позатикуване…" Виводила гаївку Ганка Чигрин.

Великодній піст у Дацикового Пилипа

Мама витягла з печі великий баняк печеної картоплі. Федько вже другий раз з порога кликав тата: "Та вже ходіть до хати, бараболя стигне! "Сердився: всі чекають на нього, а він не йде. Відчував, що всі хочуть їсти: і сестри Зонька і Ганка, і Степан тупцювали біля печі, підганяли маму, щоб скоріш витягала баняк. Нарешті Пилип ступив на поріг, у сінях обтріпав шапку від порохів рукою, а потім шапкою побив по штанах, блюзці. Повитягав остюки і стебла зі швів, з-за халяв чобіт. Пилип, скільки його в селі пам'ятали, завжди був худий, хоч при тому завжди моторний. У селі називали його "канадником", бо кілька років побував на заробітках у Канаді. Заробив трохи грошей, вернувся до села, оженився, поправив трохи свою господарку. Знав ціну грошам, ціну праці. В хаті тримав дисципліну. І тепер, хоч всі були голодні, а бараболя парувала на припічку, але ніхто не посмів взяти хоч би одну на пробу, доки тато не сів за стіл.

Пилип великим кроком переступив поріг, діти позадкували, хто до печі, хто до стіни, щоб зробити татові прохід до столу. Марина розстелила стару веретку і висипала на неї бараболю з баняка. Запашна пара вмить заповнила хату, з такою ж швидкістю діти обсіли веретку, кожне тримало в руці дерев'яну ложку.

Марина трохи розсунула з середини бараболю і на вільне місце поставила глечик з кислим молоком і сільничку. В окрему миску наклала кращих картоплин, в горня налила квасного молока і мовчки поклала перед Пилипом. Пилип розмашисто перехрестився і … побачив, що Степан не втерпів і тягне руку до найсмачніших куснів картоплі.

Грізно глянув на нього та гаркнув: "Ох, вишкварку! А хреститись хто буде?!" Степан перелякано перехрестився, витримав паузу і лише тоді взяв одну картоплину. Діти запрацювали коло столу, аж їм, як кажуть, за вухами лящало. Бараболя обпікала пальці, було горяче в роті, але зате смачно.

Сусідський хлопчина, Яків, що прийшов бавитись до Степана, терпляче сидів на бамбетлі й собі ковтав слину. Марина це скоріше відчула, ніж побачила, порушила хатню тишину:

Може з нами пообідаєш? – звернулая до хлопця і подала йому дерев'яну ложку.

Ганка трошки відсунулась і показала місце, де він зможе присісти. Такої смачної бараболі Яків ще не їв. Ніколи так смиренно не хрестився перед трапезою, як тепер у Дацика. Бабця вдома хрестилася, але його не примушували. Дитяче цямкання додавало всім ще більшого апетиту. Бараболя на очах зникала в бараболяних животиках Дацикових дітей. Кожне облизувало свою ложку, дозбирувало крихти. Обід закінчився, діти ще раз перехрестилися, оглядаючись на тата, чи він те побачив.

Пилип доїдав свою порцію при столі. Марина позбирала на веретку все лушпиння, висипала в баняк і понесла його в курник. Зоня щось шепнула Ганці, пирснула сміхом і полізла на піч. Пилип сказав:

– Господи, слава тобі! Пішли тепер, Федю, до стодоли … йдуть свята, треба січки врізати.