Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

Ганка підмітала хату. В хаті хоча й палилось і загата була, а вікна не розмерзлись. Надворі стояла зима. Степан моргнув до Якова, взяв шапку, на босу ногу взув Ганчині старі шкраби і вислизнув надвір. За ним без "дякую" чи "до побачення" вискочив Яків. Хлопці мружили очі від сніжної білизни, льодяні кришталики виблискували дорогоцінними діамантами. На загаті цвірінькали горобчики. Гусак сичав на сполоханого когута.

Степан виламав шматок льодяної бурульки, що звисала з даху, і смоктав її як велику цукерку. Примружив очі, дивився на сонце, що ледве показувало свої контури із–за сірих хмар.

Хочеш.,– зненацька запитав, – я босий побіжу…до Кляпітурових. Ні, аж до студні .

Та де там. То неправда! – заперечив Яків.

Побіжу! Давай закладемося.

Давай, – Яків простяг руку. За що?

За 50 грошів.

Вийшли на вулицю. Степан швиденько роззувся і щосили побіг по санній дорозі до студні, тільки сині п'яти замиготіли по білому снігу. Біля студні Степан зупинився. Не тому, що Кляпітурова Франка хрестилась і сварила :

"Свят, свят ! Ото дурне! хоче здохнути від буркульозу!". Степан не дивився на неї, а на Якова, аби той не втік, бо пропадуть 50 грошів. Яків тримав у руках Степанові чоботи і захоплено спостерігав, як він легко біг назад до нього, лице розчервоніле, маленькі очі сяють радістю. Прибіг, ускочив у свої шкраби і потягнув Якова через дорогу до його хати. Бабця спересердя спитала:

– Де ти ходиш, хлопче?! Ти ж нічого ще не їв!

– Бабцю, але ми поліземо на піч.

Яків став на стілець, щоб услід за Степаном вилізти на піч, але побачив біля кухні відро варених для свиней бараболь в лушпинні. Їх варили кожен день, та він тільки сьогодні звернув на них увагу. Заки бабця принесла з сіней макогін, щоб пом'яти бараболю, він вхопив з вершка по дві в руки і шугонув на піч до Степана.

Рипнули двері, до хати увійшов тато Якова. З кімнати і до кімнати весь час ходили бабця або мама, і двері рипали кожен раз, але, коли зайшов батько, вони рипнули голосніше, немовби хотіли підкреслити, хто тут господар. Батько стомлено сів коло столу. Мама без слів налила борщу в миску і поставила перед ним. Хлопці на печі принишкли, чекаючи, коли домашні почнуть розмову.

– А з ким ти там, Якове? – спитав зненацька тато.

– З Дациковим Степаном, – замість Якова відповіла бабця. Тато перестав сьорбати гарячий борщ.

Е, козаки, чи не гріх вам на печі сидіти, коли така гарна погода. На санки пішли б. На печі вдень тільки слабі сидять. Та краще вже "Дзвіночок" перегляньте, – докоряв хлопцям батько.

Хлопці мовчки злізли з печі. Яків нишком, щоб тато не бачив, витрясав зі скарбонки кілька монет. Порахував, сховав до кишені і разом зі Степаном вийшов на подвір'я. Степан задоволено перерахував гроші.

Бачиш, що я можу …, а ти не вірив. Я ще дальше можу бігти босим.

Не знав тоді Степан, що колись доведеться йому ще не раз бігти босим по снігу, ризикуючи життям …

Усі свята мали релігійний зміст і національне забарвлення. В колядках були вставлені цілі куплети про Україну і її дітей. А що вже говорити про вертепи. Українські князі: Володимир, Ярослав, козаки вбивають Ірода і різні сцени, насичені українським духом.

Довгі зимові вечори для дітей в будні дні були гнітючими. Веселіше ставало, коли до хати приходив Степан Серафин, брав у руки мандоліну, роботи найкращого деренівського столяра, майстра на всі руки – Степана Стасишина, і починав грати. Яків зачаровано слухав музику. "Думи мої, думи мої…" Сумно звучали ці пісні. Ходив Серафин по хаті, грав і наспівував: "Взяв би я бандуру та й заграв, що знав", "Стоїть явір над водою".

А, тепер покажи, Якове, що ти вивчив?

Яків взяв до рук мандоліну, присів на стілець, ноти поклав на крісло і раптом заволав:

– Я на бочці сиджу, а під нею качка, мій муж більшовик, а я гайдамачка.

О, та ти, хлопче, ще будеш музикантом! – сміявся Степан.

На Великодні свята почесна варта біля гробу Господнього була одягнута в однострої січових стрільців.

Зелені свята були ще бентежнішими. Напередодні свят на частині цвинтаря з найдавнішими похованнями хлопці щороку висипали могилку, ставили високий березовий хрест, прикрашали його барвінком і синьо–жовтими стрічками. До перекладин хреста прибивали дві перехрещені шаблі. А між ними прикріплювали тризуб. Весь цей захід справляв на молодь незабутнє враження. На противагу сільським патріотам перевертні – комуністи поблизу церковного майдану розвішували червоні прапори. Націоналісти робили могилу надвечір, комуністи вдосвіта. Найцікавіше було попереду, коли того ж дня з Янова прибували жандарми і зривали червоні прапори, скидали хрест з могили, ламали шаблі і тризуб. Сільські діти заздалегідь займали в лісових хащах пункти для спостереження і палали ненавистю до жандармів, що презентували ненависну владу. Якось жандармам на очі навернувся Іван Чигирин. Жандарми хотіли його затримати і допитати, але він виривається від них, біжить стрімголов по вулиці і кричить: "Слава Україні! Смерть ворогам!" Це був сміливий виклик владі. Хто раз побачив таке, не забуде до кінця життя.

Чутка про цей вчинок Івана Чигрина облетіла все село, він став героєм не тільки в очах своїх однолітків, про нього з захопленням говорили й старші статечні господарі. Українці раділи і навіть такій маленькій сенсації.

У всіх селах прибирали на могилах такі хрести. У деяких селах були поховані січові стрільці. Такі могили жандарми не розкидали, тільки ламали шаблі і тризуби. В Деренівці не було поховання, тому жандарми розкидали могилу.

На другий день Зелених свят сусіднє село Залав'є святкувало празник своєї новозбудованої церкви. Споріднені родини з ближніх сіл традиційно їхали возами на празник, а хто не мав коней, йшли пішки. Хоч це був переднівок, та на столах після Служби Божої господині розставляли і печене і смажене. Господар ставив горілку і обходив гостей з келишком довкола стола. Закусували холодцем. Ну, зрозуміло, чоловіки політикували досхочу. Діти набирали в руки паляничок і бігли на вулицю знайомитися з сусідськими. Яків на Залав'ї мав одного двоюрідного брата Михайла і чотири двоюрідні сестри – Стефу, Марусю, Ґеню і Маринку. Михайло і Стефа від найстаршого батькового брата Миколи, Маруся і Ґеня від середущого Івана, Маринка від батькової сестри Теклі.

У зелений понеділок вранці Яків з батьком і мамою їхали фірою на празник. Їхали вулицею біля Збаращука, попри ліс Креголець, потім через поле Козіброцького. Батько показував пальцем на мазурів, що почали влаштовувати свої господарства на полі Козіброцького. "Це струп на нашому тілі, – казав він. – Мине час і цей струп пропаде. Шкода тих людей, що набідуються тут". Польова дорога між Крегольцем і Березиною пролягала серед пшеничних ланів.

Жовте море пшениці хвилею переливалося то в одну, то вдругу сторону. Де-не-де з пшениці виглядали головки блавату. Проміння сонця пестило золотисте колосся. Яків був зачарований цією красою. Виставив руку за полудрабок, щоб відчути на долоні лоскотання пшеничних колосків. Їхали мовчки, кожен думав свою думу. Ось Березина, ось нарешті залавський цвинтар, церква, маленький потічок і відчинена брама стрия Миколи. На порозі стояла усміхнена тітка Ганка. Мати хутенько зсунулася з воза і пішла цілуватися з нею. Батько під'їхав впритул до стодоли, відчепив по одному посторонку з орчика, підвісив тайстру з січкою на дишло, погладив кобилу по шиї і разом з Яковим пішов до хати. Брати привіталися, а Яків підійшов до тітки поцілувати руку, потім до стрия. "Не треба мої руки цілювати", то панські вигадки,– засміявся стрий і, щоб Яків не дістав його руки, погладив нею хлопця по голові.

– Рости великий, добре вчися і пам'ятай, що хлопам не треба цілувати рук.

Яків розглянувся по кімнаті й зупинив очі на колисці, в якій сидів малий хлопчик – його брат. Поряд з ним лежала кінська вуздечка і віжки. Михайлик поглянув здивовано на брата: Погойдай мене,– попросив. Гойдав брата, а тітка бідкалася: "Дивіться, людоньки, що за дитина! Пропадає за кіньми. В колисці спить з віжками і вуздечкою. І ким воно буде, як виросте?" – "Добрим господарем!" –заспокоював братову Гринько.

Михайлик залишився з мамою вдома, всі решта пішли до церкви. Церква нова, блищить від свічок і позолочених хрестів. Людей багато. Більшість з них стоїть на площі біля входу. В церкві правлять три священики, співає хор. Діти не витримують довгої відправи, йдуть додому або бавляться оддалік біля огорожі. Закінчується відправа і до приїжджих гостей підходять місцеві парафіяни, гречно запрошують до себе в гості. Яків з батьками йдуть до стрия Миколи. У покої накритий стіл. По хаті шириться запах підсмаженої ковбаси. Різними кольорами розкладене на двох кльошах печиво, біля них – холодець. Яків нишком тягне зі столу кусок медівника. Стрий виймаєає з колиски Михайлика і садить біля себе. Починається гостина. У маленький келишок стрий наливає горілки і до всіх каже: "Дай, Боже, здоров'я". Потім наливає братові, братовій і дружині. Закусивши холодцем, старші політикують, а діти біжать на вулицю й знайомляться з сусідськими однолітками. Яків уперше побачив на вулиці біля школи помпу. Йому дозволили самому помпувати і його здивуванню не було меж: з труби потекла вода! Такого дива в Деренівці не було. Була в селі студня але там, зрозуміло, корбою накручували на вал ланцюг, на якому було прикріплене відро. Нема тут ні відра, ні ланцюга, а вода сама тече зпід землі по трубі. Він не міг ніяк зрозуміти цього.

По обіді Яків з батьками перейшов через луг до стрия Івана. І знову те саме. Сідають за стіл, п'ють горілку і закусують холодцем. Діти набирають паляничок і біжать в сад дивитися на бджоли, що носять мед. Між двома яблунями прив'язана гойдалка. О, як добре гойдатися! Та з порога вже гукає тітка Настя і кличе до хати, каже, що буде концерт. Ой, як цікаво…

До гостей вийшла сестра Ґеня, одягнена у вишиту сорочку з коралями, на голові вінок зі стрічками, шалянова спідничка, підперезана кольоровою крайкою. Ґеня піднялася на крісло, старші заплескали в долоні.

Ґеня відкашлялася і дитячим жалібним тоном почала декламувати вірш Тараса Шевченка "Думи мої, думи мої". Яків дивився на дівчат і разом з ними заплакав.