Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

Гості плескали в долоні. "Щось веселіше розкажи", – попросив донечку тато. Ґеня немовби чекала такого прохання. "Од села до села танці та музики: курку, яйця продала – маю черевики",– весело співала дівчинка і притупувала ногою. Її мама гордо поглядала на родичів, котрі плескали в долоні. Вона пишалася своєю донечкою і гадки не мала, що не хто інший, а вона сама своїм національним вихованням торує Ґені важку дорогу випробувань у підпільному житті і таборах ҐУЛАГу, що цей солодкий "гріх" знищить її господарку, а вся родина спокутуватиме його в далекому Сибіру.

І ось, коли минуло багато років, на Донецькому цвинтарі над могилою сестри Ґені промовляв її посивілий двоюрідний брат Яків. Згадав про захоплення маленької Ґені поезією Шевченка, про її долю і життєвий шлях, подібний до Шевченкового і героїв його поезій. Чужі люди на чужій землі ховали патріотів Залав'я: Ґеню (підпільний псевдонім "Зірка"), її маму Анастасію, батька Івана, чоловіка Максима і сина Мирослава. Як виклик чужинцям на їх хрестах Яків прикріпив таблички українською мовою. Могили засипав татарин з прицвинтарного барака.

Здєсь захоронєни бандеровци, – пояснює екскурсовод місцевим перевертням.

Така їх доля

Яків завжди прислухався до розмов, що їх вели сусіди з батьком. І коли до хати прийшов Степан Стасишин з Майданів, його цікавості не було меж. Зелена військова форма польського кавалериста зачаровувала, а коли Степан (чомусь він був для малого не вуйком, а просто Степаном), витяг шаблю з піхви і дозволив потримати її у своїх руках, хлопець аж зашарівся від задоволення. В одну мить уявив собі картину з книжки про козацькі часи "На уходах". Перший раз у житті тримав у руках справжню шаблю зі срібним руків'ям! Трохи заважка для його тоненької руки, то тримав її обома. Лезо шаблі блищало, як зеркало. Він навіть побачив там себе з перекривленим видом. Степан доброзичливо усміхнувся, погладив малого по голові:

– Виростеш, – і тобі дадуть таку шаблю. Але пам'ятай: хто мечем воює, той від меча гине … У хаті точилася тепла родинна розмова, між іншим, і про польську армію та її дисципліну, про несправедливість гонористих офіцерів, особливо до українських жовнірів. Яків розглядав військову шапку і йому хотілось відкрутити з неї орла, немовби той був причиною всіх несправедливостей до українців, про які читав батько в книжках, взятих із сільської бібліотеки. Степан розповідав, що польське військо – не козацьке, і сотників в шароварах серед старшин нема. І що найгірше – українці мусять слухати накази чужою мово, і він ще не навчився добре говорити польською мовою і над ним насміхаються.

Степан був призваний в діючу польську армію в полк кавалерії до Познані. Відслужив рік, отримав законну відпустку і, як усім жовнірам, йому дозволили взяти з собою холодну зброю. Кавалеристи носили шаблі, тому він і приїхав у відпустку з шаблею. Кавалерія мала дуже гарних коней. Степан багато розказував про свого коня і шкодував, що його не направили на службу до Теребовельського кавалерійського полку. Бояться поляки розміщувати в Галичині українських жовнірів, щоб не підняли бунту. Турбувало Степана і його особисте майбутнє життя. Він і прийшов порадитися до швагра, з ким йому одружуватись. На маминій хаті лишався за традицією старший брат Міхал. Вдома було ще дві сестри – Олена і Марина. Місця там для нього не вистачало. Та й поля обіцяли йому небагато. А без поля яку дівку він може взяти?

Йому порадили і він послухав. Одружився після демобілізації з Гануською Мальчички. Вона не була така гарна, як її сестра Стефка, та ще й говорили, що вона трохи хвороблива. Мати її – Мальчичка рахувалась в селі багачкою, мала четверо дітей, була доброю господинею, тримала пасіку. За всім треба було доглянути. Нікому не довіряла. Сама на пасіці біля бджіл, сама разом з наймитом у полі. Всюди давала лад, до порядку, до дисципліни привчила і дочок, і наймолодшого сина Петра. Любила і гордилась своєю середущою дочкою, Стефою. Бувало, коли до хати прийде сусідська дівчина Мілька Туркулова, теж статна, гарно збудована, Мальчичка не може налюбуватися ними, порівнює, прикидає: "А таки моя файніша, що не говори – в селі кращої від моєї Стефки нема…"

Розцвітала Стефка у своїй дівочій красі. Кохання з Михайлом Шандраковим подвоїло її сили і витривалість. Усюди встигала – і жати, і орати, і сад доглядати, і у виставах в читальні грати, і в хорі співати, і з хлопцями жартувати, – всюди її було повно . І як було матері не радіти.

Коли Міхал її покинув, і вона вийшла заміж за нелюба, мати постаріла, господарку занедбала. І байдуже їй стало за кого вийде заміж наймолодша дочка Гануська. Коли сватався Степан, вона так затялась з виділенням поля для неї, що свати ледь не розійшлися. Фактично і весілля не було, бо коли постало питання де молодята проведуть першу шлюбну ніч, де разом жити будуть, то в свідоцтві отець Глинський записав: мешкають у читальні "Просвіти" під № 102.

Після весілля Ганна і Степан почали будувати на Майданах свою хату.

Першого року збудували підвал, накрили його соломою і в ньому перезимували. В тому підвалі Степан зробив собі столярний верстат. Робив собі і людям вікна, двері, драбини, магільниці, коцюби. Через кілька років сам вимурував з цегли невелику хату. Ганна народила сина і назвали його іменем Степанового брата Михайла. Старший брат Михайло за традицією лишився на батьківській хаті, мав двох синів – Богдана і Гриня. Був, як і Степан, працьовитий, щоб заробити гроші, ходив на залізничну станцію розвантажувати вагони. І одного дня привезли його додому мертвого. При розвантаженні дерев'яних колод Міхал впав з вагона і від струсу мозку помер.

На плечі Степана, крім власних домашніх клопотів, лягли турботи про сім'ї Міхала та сестер. Старшу сестру влаштував наймичкою в Теребовлі. І так Олена, замість дівувати в рідному селі, пішла до пана Яцківа опікуватися його дітьми – сином та дочкою. Яцків працював заступником директора райсоюзу. Родина Яцкових добре ставилася до Олени. Там вона навчилась куховарства, поведінки між інтелігентними людьми. Стала більш свідомою, як її ровесники в селі, та все ж таки це життя не біля рідної мами. Малий докір, найменша образа від дітей глибоко ранили вразливе дівоче серце. Олена, як ніхто з сільських дітей, відчула на собі ту соціальну несправедливість, що панувала в містах Галичини.

Читаючи Шевченкову поезію, натрапляла на слова, немовби про неї написані:

А сестри! Сестри! Горе вам

Ви в наймах виросли чужії,

Мої голубки молодії!

У наймах коси побіліють,

Для кого в світі живете?

У наймах, сестри, й умрете!

Читала, плакала і питала себе

– хто тому винен? Хто?!

Луць ходив по хаті, схвильовано говорив: "Я сам чув на власні вуха, коли виступав Гітлер по радіо і казав: "Фафлюктер польніш!" Це так просто не говориться. Щоб керівник держави дозволив собі образити керівника іншої держави. Я думаю, – Луць зробив паузу, притишивши голос,– я думаю – війна ось-ось почнеться. Німці хочуть забрати Шльонськ. Хоч Гданськ зробили "вільним" містом, та вони там тільки самі господарюють, а поляків мають,– підняв ногу і показав на підошву черевика. Що таке "фафлюктер" – не знав ні Гринько, ні Марина, але догадувались, що то щось дуже погане. (vervluchter – проклятий. "Проклятий поляк").

Луцеві вірили, бо він ходив до Гунькового Гринька вечорами слухати радіо. На ціле село тільки в Гуньків було радіо. Туди сходились сусіди. Луць був родичем, рідним братом Гуньчихи і часто приходив до них. Гунькова хата стала якоюсь мірою противагою читальні, бо там Іван Шкугра, Іван Поздиків, Степан Храпків, Василь Кищаків, Микола Кравчуків – найближчі сусіди з так званого "кінця" села групувались навколо Гунька. А особливо коли Гринька вибрали солтисом. До нього солтисом був Стефан Литняк. За громадські гроші Литняк керував ремонтом школи, зробив надбудову другого поверху, але при ревізії виявили недостачу. Щоб покрити її, йому довелося продати поле. Такої ганьби солтис не міг витримати і зійшов з розуму. Ось тоді односельці вибрали собі Гринька, бо вважали його розумним. По-перше, тому, що він мало працював на полі, тримав наймитів, хоч поля мав не так багато, всім пояснював, що він "слабий". По-друге, завжди купував собі в кооперативі пиво та ковбасу і, коли приходили сусіди слухати радіо, то часом міг їх пригостити. По-третє, як знавець політики, він коментував своїм хлопським розумом політичну ситуацію в Польщі, Україні та в світі. По-четверте, його дочка Ґеня закінчила Янівську школу і вступила до першого класу Теребовлянської гімназії. А це щось таки означало. З Деренівки ніхто з дівчат ніколи в гімназії не вчився. Хлопці так, а з дівчат не було нікого. Сусідські дівчата і їх матері з подвійною заздрістю дивилися на Ґеню, коли вона в гімназійній формі йшла селом. Вона багачка, та ще й вчена – гімназистка. Що багачка, то ще півбіди, бо таких було більше. Ось війтова Ганка – дочка колишнього війта Лучки, що керував селом ще до солтиса Литняка – теж багачка. Або Костюкова Ганка, чи Шаркові дівки. Але ті, як усі сільські дівчата, пасли босоніж корів, жали в полі жито, в'язали снопи, сапали, прали, носили воду, ходили до церкви. А Гунькова краля не прала, не сапала, не пасла корів, ходила в такому одязі, якого ніхто не мав, бо якби навіть хотів купити, то не мав права носити.

І коли Луць розказував Гринькові Шкугрі про політику, то все додавав, що то його швагер – Гунько так казав.

Кожна пора року для дітей мала свої переваги. Зимою не треба було пасти корів, то ж вільні від навчання дні, особливо неділі і свята, були раєм для дітей. Саморобні санки і такі ж лижі здавалися тоді предметом розкоші. Найкраще було з'їжджати з горбка вниз або по похилих вулицях: біля Збаращука, біля Бабія, а надто найкраще біля Маловского.

Гринько любив свого одинака Якова, тому хотів його якось виділити. Замовив у Степана Качорового гарні санки легкої форми, зі спинкою і такі ж лижі. Це все приніс Якову святий Миколай. Щоб продемонструвати свою новинку, Яків потягнув санки дорогою до читальні і там почав возитися вулицею, що вела вниз аж до потічка і криниці.