Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

Була гарна морозна погода, падав легкий сніг, та він не заважав дітям возитися, хоча прикривав лижню. Припорошена лижня таїла небезпеку для сусідів, котрі носили з криниці воду. Поковзнувшись на прикритій снігом лижні, вони падали під загальний регіт дітвори. Сусід Кравець не стерпів насмішки дітей, відклав на бік путні і коромисло. В той час Яків тягнув з низу свої санчата догори. Кравець накинувся з криком на нього, відібрав санки і поламав їх: "Щоб твоєї ноги тут не було!" – кричав розгніваний. Яків стояв над своїми поламаними санками і вислуховував докори господаря. І тільки тоді, коли розгніваний чоловік підняв свої путні і пішов далі, хлопець зібрав поламані санчата і зі сльозами попрямував додому. Всі домашні розраджували його, а батько обіцяв поговорити з Кравцем і полагодити санки, та Яків не міг заспокоїтися: "Ну, навіщо було ламати. Можна було тільки сказати, що там возитися не можна, і я пішов би додому. Та й чому він не сварив свого сина, який теж там возився? І чому інших санок не ламав тільки мої". Та кривда переслідувала Якова ще довго. Пізніше він випадково довідався, що це була помста Кравця за сварку з ним батька. У Панасовій долині вони мали межа в межу поле і, як часто в селі бувало, за межу заходила сварка, через яку сусіди ворогували аж до смерті, а нерідко свою взаємну ненависть передавали дітям і внукам. В роки Другої світової війни ця успадкована ненависть приводила до трагічних випадків, завуальованих під патріотизм.

Початок ІІ-світової війни

Урок у шостому класі Янівської повшехної школи починався, як і кожного дня, з молитви. Черговий в класі Сливка з Янова починав:

"Отче наш". Українці повторювали пошепки слова молитви. Учні польської і єврейської національностей в цей час мовчки стояли. На початку і в кінці молитви всі, крім євреїв, хрестились. Поляки хрестились цілою долонею, українці – трьома пальцями, складеними в пучку, а ліва долоня обов'язково була притиснута до грудей. Коли чергував хтось з поляків і виголошував молитву, тоді мовчки стояли українці. Після молитви всі сідали, починали витягати з торбів зошити, ручки. Мендифікова – класний керівник, що вела майже всі предмети, крім релігії, стала перед класом в темно-коричневій суконці і урочистим зворушливо – трагічним голосом промовила:

"Моє дроге дзєці, напевне вєці же немєцкі варвари зачевлі войне". Мендифікова була красивою жінкою, її струнка фігура, професійна осанка, такт і зворушлива відозва до дітей на фоні двох портретів Ігнаци Мосьціцького і Юзефа Пілсуцького, а зверху над ними розп'яття Христа, створювала мальовничу урочистість для сполошених її словами учнів про початок Другої світової війни. Мендифікова говорила про патріотичний обов'язок всіх громадян Польщі щодо оборони "Ойчизни" від німецьких бандитів та їх гайдамацького ватажка – Гітлера. Час від часу показувала рукою на портрети, немовби благала їхнього благословення. Возвеличувала заслуги Пілсуцького у створенні самостійної Польщі, говорила про геніальність новоспеченого полководця Ридза Сьміглого.

Урочиста промова викликала сльози на очах янівських дітей. Деренівські хлопці та й довженські спочатку були заворожені красномовством вчительки, а потім звикли до пафосу слів Мендифікової і з насмішкуватим виглядом слухали її патріотичну промову.

В душах маленьких українських школяриків бриніла радість…

Ага … страшно вам стало, нас то ви не жаліли, насміхались над нами, ссали, – як тато казав, – нашу кров, панами ходили по наших головах.

Як то кров ссати і ходити по головах хлопці не розуміли, але вловили своїм дитячим розумом, що пани – погані, а вже від янівських однокласників натерпілись словесних знущань типу – "кабанє", "пся крев", "муф по польску, бидло". Мендифікова говорила довго, навіть сказала, що русини і жиди жили в Польщі як рівні, в добрих відносинах з поляками, жили як одна родина, любились взаємно, як брати, і – зараз,– сказала вона,– настав час боронити Польщу від ворогів. "А тераз фшисци пуйдзєці на маніфестаціє". Що таке маніфестація, діти вже приблизно знали, бо весною 3-го травня всі учні з учителями янівської школи їздили на маніфестацію до Теребовлі. Діти добре запам'ятали, коли у святковому одязі йшли через "плянта", тримаючи в руках, приготовані ще в Янові, червоно-білі паперові прапорці. Коли проходили біля трибуни, на якій стояли пани й офіцери, що по черзі викрикували: "Нєх жиє Польска! Нєх жиє Ридз Сьмігли",– діти теж щось повинні були кричати. Військовий оркестр грав військовий марш. Потім співали польський гімн: "Єще Польска нє згіневла". Після закінчення маніфестації дітей запровадили у військові казарми. Кожен дістав велику байду чорного житнього хліба і склянку кави. Кава й особливо хліб були дуже смачні. Такого мама ніколи не пекла. І тепер, коли Мендифікова сказала, що йдемо на маніфестацію, дітям запахло хлібом, чорним житнім солдатським хлібом. Всі класи янівської школи зібрались на подвір'ї. На дорозі перед школою стояла напіввійськова організація "Стжельци". За ними зібрались, та ще підходили мешканці Янова.

З будинку школи вийшов директор. Він був одягнений у військовий мундир з рогатівкою на голові. Став на місток перед школою. Крикнув до стжельців: "Бачност". Почав промову, що зовсім нагадувала за змістом те, що говорила його жінка Мендифікова в класі. Промову закінчив словами: "Нє дами ні гудзіка! За наше звицєнжство".

Дітей відпустили додому. До моста, що над Серетом, хлопці йшли мовчки. За мостом почувались вільніше, немовби на своїй території. Яків оглянувся і порушив мовчанку: "Казав Луць, що війна може бути довгою, бо на поміч Польщі прийде Франція, Англія, а може й Америка".

Дмитро Муравка на хвилинку зупинився і, коли Грицько та Яків підійшли до нього, покашляв, тим немовби хотів натякнути, що він щось знає, і замість сказати спитав: – Що ви думали, коли співали "Єще Польска нє згіневла?"…, бо я, я співав тихо – але згіневць мусі, єще поляк русінові чисціць бути мусі". – А я, а я, – враз оживились Грицько і Яків, перебиваючи один одного: – І я про це думав, але не співав, бо на мене Ліля Яворська пильно дивилась, – весело розказав Яків.– Ліля теж знає ті слова, що співають українці, тому хотіла прочитати в моїх очах, що ж я співаю? Мені стало весело, тому я, коли співали: "пукі ми жиєми", підморгнув їй, а вона відвела очі.

О, як би то було файно, коли б Яворська вишкребла з моїх чобіт болото, – голосно засміявся Грицько.

А мої, – притишив Яків голос, – щоб почистив Мендефік. Я і не знав, що він не тільки директор школи, але ще й начальник стжельців.

Всі щиро сміялись, кожен хотів щось додати.

Тихо, чого, дурні, розсміялись? – наздогнав їх Дубівка, що трохи чув, а трохи догадувався про що мовилось і зразу настрашився тих слів. – Тихо, сказав, – нас поляки можуть підслухати і донести Мендифікови, а тоді …

Що тоді? – заіндичився Яків, – він вже нестрашний. Він ще нині виїде боронити свою "Ойчизну", а чи верне … хто знає?

– А може в нас Польщі вже не буде, – додав Грицько.

– В нас і тепер її нема, – знову перебив Яків, – То тільки ви в Довгому боїтесь своїх полячків, а в нас, здається, крім Каролькових, нікого нема, та й вони польською мовою говорити не вміють. Знаєте, хлопці, коли я ще маленьким гонив корів пасти на Майдани біля їхньої хати, то думав, що їх поляками називають тому, що живуть вони під горою біля поля .

За розмовою минали село Довге, вже не було ні Крупецького, ні Дубівки. Проходячи в Довгому мимо фігури Матері Божої, хлопці, як вчили на уроці релігії, зняли кашкети і перехрестились. В долині за фігурою гудів млин. Деренівка починалась від Грицикової і Лейзорової хат. Вгорі, десь аж під лісом, жив однокласник Якова Фриз Степан. День був сонячний, хлопцям стало душно, ледве тягнули свої торби, та й мова вже не клеїлась.

Згори від хреста, що поруч з Бацом (Вовчком) почувся гуркіт коліс брички і цокання кінських копит. Пани їздили бричкою, запряженою двома кіньми, а це їхав пан одним конем. "Слава Ісусу Христу" – привітались хлопці до пана, коли бричка проїжджала мимо, знявши за виробленою звичкою кашкети. Що відповів пан і чи взагалі відповів, хлопці не знали, бо він був без шапки, а гуркіт коліс заглушив би відповідь, якби він навіть і відповів.

За паном потяглась курява і запах парфумів.

– Та це ж Павло Білий поїхав! – гукнув Яків вслід за бричкою. – Пан з хлопа,– так тато казав. Продавав татове поле і пропивав його з панами. Родом він був з Залав'я. Ми є родина, бо його тато і моя баба, то стриєшні.

– А мені тато розказував, – перебив Дмитро,– що він колись не був паном, бо ще як хлопцем оженився до Барана, то мусив працювати, як всі чоловіки. На жаль був дуже лінивий, а старий Баран був добрий господар в селі, хотів привчити зятя до роботи. Давав йому їсти стільки, скільки роботи він виконав. Ось пішов Павло до стодоли молотити, бо так Баран хотів. На тік поклав два снопи пшениці, помахав кілька разів ціпом і стало йому огидно. Кинув ціп на снопи, а сам поліз на запашну конюшину й заснув. Баран кілька разів виходив з хати, щоб переконатись чи зять молотить, постояв – не чути. Не втерпів, відхилив двері стодоли і аж затрясся від здорового хропу зятя. На тоці лежали надмолочені два снопи пшениці, а над ними розпростерся ціп. Баран вернувся до хати, довго ходив вперед назад, придумуючи для зятя кару. Донька Марина варила обід. Нарешті Баран придумав щось, зупинився перед донькою та й каже: "Йди, Марино, до чоловіка, клич на обід, але я буду подавати їсти сам". Коли Павло, разом з Мариною, прийшов до хати, Баран з милою посмішкою поклав в миску перед Павлом дві ранішні задубілі бараболі в лушпинні і сказав: "Оце, дорогий зятю, твій обід: – дві бараболі за два недомолочені снопи". Павло сів біля стола. Помаленьку зняв ножем лушпину з одної барабалі, а з другої тільки половину. На очищеній бараболі почав щось вирізати. Баран скоса поглядав на Павла. Павло поклав ножа, витер руки в штани, обвів поглядом хату і зупинився на Марині. Марина поралась біля печі, чула серцем, що твориться в хаті щось погане, та заперечувати татові не сміла.