Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

Наступила переломна хвилина, під час якої вирішувалась доля родини. Павло піднявся з-за столу, взяв шапку, ще раз глянув на жінку і вийшов з хати. Баран підійшов до вікна, щоб пересвідчитись, чи зять пішов до стодоли молотити пшеницю. Та, на жаль, Павло пішов з подвір'я. Покинув хату, покинув жінку назавжди. Подався на Залав'я і почав продавати батьківське поле. Заводив собі товариство серед теребовельських панів, а може тільки підпанків, що були ласі на чужі гроші, аби за чужий кошт повечеряти смачно в ресторації.

Павло купив собі коня, бричку, кілька костюмів і став паном на всю губу. А коли мама вийшла другий раз заміж за Шандракового Ілька і перейшла жити до Деренівки, то Павло продав всю батьківську господарку.

В Залав'ї та Деренівці селяни кивали головою, мовляв, – пропиває батьківську кровавицю, де голову на старість притулить? Хоча при зустрічі першими знімали шапки перед Павлом, вітаючись: "Добрий день, пане Білий"! Та й жінки ласо усміхались, бо Павло на вид таки був подібний на пана та й манери не були такі хлопські, як у більшості селян. Святковий одяг в будні дні, а капелюх і краватка в святкові робили свою справу. А, коли по халявах потріскував фабричною тростинкою, що було необхідним атрибутом справжнього пана, то і сумнів зникав. – А чому Білий не пан. То ж недивно, що школярі, котрі стояли рядочком на узбіччі дороги, зняли кашкети як перед священиком, віддаючи шану Білому.

Хоч десь там на заході йшла війна, робота в селі не припинялась. Треба ж було зібрати урожай з поля, викосити гречку, зорати стерню, посіяти озимину і братись до копання бараболі. А жінкам скільки роботи: вимочити в Сереті коноплі, витіпати їх на прядиво, виломати кукурудзу, наквасити огірків і яблук на зиму. Та й дітям лишалось немало, хоч навчання в школі почалось, та корови ще зранку чекали в хліві на пастухів. Яків не здивувався, коли ще від Бабія побачив, як біля фіртки чекала на нього бабуся. Це означало, що корови вже ждуть за воротами.

Мурованкою їхали безперервно автобуси, легкові автомашини. Через Чортків на Румунію тікали польські пани "Уцікінєри". Пасажирські поїзди були теж переповнені втікачами.

– Чого це пани тікають? – думали пастухи, спостерігаючи за потоком утікачів. – Та ж Мендефік говорив, що не дадуть ні "гудзіка". А хто ж ті "гудзікі" буде боронити, коли оборонці тікають.

Пастухи сьогодні не гнали корів далеко в Кіпці, Панасову долину чи за Сцінку. Не тому, що хмарилось на дощ, а тому, що було цікаво стати свідком початку війни.

Цілу ніч падав дощ. О, як вранці не хотілось вставати. Мама вже третій раз підходила до ліжка: "Вставай, вставай, бо спізнишся до школи". Урок розпочався, як завжди, з молитви. Учням було цікаво чи Мендефік поїхав на фронт. Цікаво було й те, що в класі появився новий учень по імені Гжегож. На перерві новачок багато розповідав про місто Познань в Польщі, де він вчився. А переїхав з батьками до Янова тому, що тата перевели на посаду начальника поліції. Новачок знав все, крім уроків.

– Байки, новини, віци. Хлопці розкривали роти, коли він смакував віцами про царицю Катерину, про її любовні витівки з вибором коханців серед молодих хлопців у лазні. Та патологічне захоплення огирами. Говорив він тільки польською, а української зовсім не розумів, мова була не така, як у янівських поляків. Зневажливо говорив Гжегож про вчителів, ксьондзів, жінок, з іронією ставився навіть до польського патріотизму.

У четвертому класі вчилась дочка священика Цигельського – Мартуся. Вдягнута вона була завжди зі смаком, як у нас говорили, по-панськи. Мартуся зразу впала в око новачкові. Він безцеремонно нав'язувався до неї, чим викликав до себе антипатію в деренівських хлопців, які, з поваги до отця Цигельського, поважали його доньку.

Якось на перерві Гжегож підійшов до Цигельської і звернувся до неї з питанням:

– Я бардзо пшепрашам, Мартуся, повєдз мі, чи ойцец в дому розмав'я по-рускі, чи по-польску? Якби не таке провокаційне питання, то Марта мабуть пішла б геть від нахаби. Але на це мусила відповісти.

– По-перше, не по-руськи, а українською мовою.

– Та хіба це не все одно? – перебив її по-польськи Гжегож.

– Як ви, русини, легко відмовляєтесь від своєї назви. Татусь мені розказав, що була колись Київська Русь, а не Київська Україна. Москалі у вас вкрали назву, а ви замість того, щоб захищати свою назву, ображаєтесь на поляків, що ті називають вас русинами. Щоб розколоти русинів, вам придумали назву Україна і ви вчепились за неї …

– То неправда, то неправда, – майже кричала Марта і швиденько пішла коридором. Від обурення їй потемніло в очах, лице пашіло, у скронях у такт стукало: "Вам придумали, вам придумали, вам при…. думали … Але я програла, бо не відповіла так, як вчив мене тато. Але ж татко про це не говорив, – крутилось в голові. – Боже мій! Хто ж ми є? Виходить, що у свідоцтві про закінчення 3-го класу мені правильно написали – єнзик рускі". Так і залишилась дівчина на одинці зі своїми сумнівами.

Вчителька Наталія Гжицька увійшла до класу й почала урок руської мови. Діти відкрили читанки.

– Еля Фішер, що було задано додому – спитала вчителька єврейську дівчинку. Грос, однокласниця Елі, потихеньку підповіла: "Ходить сон…"

– Нам було задано,– типовим єврейським акцентом відповіла Еля, – вивчити напам'ять вірш "Ходить сон коло вікон."

– А ти вивчила його? – запитала вчителька – О, так: "Ходить сон коло вікон, а гримота біля плота".

– Не гримота, а дрімота, – поправила Гжицька. – А що таке гримота? – немовби не почула й перепитала Еля. Учителька усміхнулась і пояснила.

– Прошу учительку, я розкажу, – підняла два пальці Марта Цигельська.

– Спочатку вірш розкаже Еля, – не погоджувалась вчителька.

– Нехай розкаже Марта, – просила Еля.

– Добре, – згодилася учителька. Марта читала вірш з такою насолодою, немовби в класі сидів Гжегож, а вона його переконувала, що є таки українкою.

Село заворушилося. Воно прислухалось до кожної події, до кожної поголоски, придивлялось до кожного прохожого, що появлявся в селі. В один з таких невизначених неспокійних днів в село прибув поліціянт і передав через солтиса для всієї громади письмовий наказ, щоб ввечері селяни щільно заслоняли вікна. Оголошення зробив Гуньків (Сташків) Гринько біля канцелярії, що містилась напроти Зеленого (тепер край Шаркового городу). Це сталося після закінчення Служби Божої, коли люди вийшли з церкви і зійшли вниз, аж на дорогу біля Зеленого. Солтис став біля хреста, встановленого у 1848р. в знак скасування панщини. Тепер це місце приватизоване Тихолізом Іваном, а хрест як додаток до проданої ним стодоли передано (без згоди парафіян) львівському музею, під відкритим небом. (Фото №. ). Це було місце, де з давніх часів збирались люди, щоб вирішити свої сільські справи, почути новини, вислухати розпорядження поліції і влади. В канцелярії Гміни урядував солтис і його помічник – секретар. Це були платні посади. Ось і тепер солтис напруженим голосом повідомив односельчанам про війну і військові розпорядження польської влади. До Гміни були викликані так звані резервісти, щоб явитись до війська, серед них були: М'ягкота Юзько, Кравчук Гринько, Чернець Степан та ще кілька односельчан. Їх забрали обороняти ненависну їм польську "Ойчизну".

Перед полуднем дощ перестав росити, та все-таки гнати корів у поле на пасовисько ніхто не наважився, щоб не затоптати чиєїсь ділянки поля. І тому, після ранішнього навчання, діти вигнали корів на Гору. Трави там було дуже мало, зате простору для дітей багато. Та чомусь забави цього дня не йшли. Ні в ґудзики не грали, ні кічі не били й не жмурили. Посідали в купочці напочіпки і роздумували як дорослі про війну. Хлопці це були 12-14 річні: Тихоліз Павло, Муравків Дмитро, Хомів Гринько, Косцюк Стефан, Кравчук Павло, Грицишин Міхал, Грицишин Федько, Палій Міхал,Шкугра Яків, Щербатий Стефан, Гатамнюкова Ганка, Джурбова Маруська. Наввипередки кожен щось розказував, почуте від батьків чи сусідів.

Війна раптово увірвалась у дитячу свідомість.

Розмову перервав шум літаків. Три літаки летіли з Теребовлі, над мурованкою. Десь в Кіпцях від Клебанівки довгими гудками сигналив поїзд. Його гудки перервав вибух бомби – одної, другої, третьої. Літаки пронеслись над Деренівською станцією і зникли за горизонтом. На їх крилах діти виразно розпізнали загнуті хрести. Діти дивувались чому по літаках ніхто не стріляв. А де ж польські літаки? Яків переповів почуте від Луця, що в Теребовлі вже війська нема. Теребовельський полк кавалерії виїхав на фронт, як і обіцяв Мендефік, "бавитись в ґудзики".

Кавалерія також хотіла шаблями прогнати з Познаня і німецькі танки. – Дурні поляки, – коментував Павло, – що можна зробити шаблею проти танка?

– Шаблею можна людину порубати, але голови не відітнеш, – додав Яків.

– Неправда, за один раз можна відтяти, – заперечив Павло.

– Та ні! Ніяк не відітнеш …, бо м'язи шиї такі міцні, що скільки би шаблею не вдаряти по шиї, та відтяти не можливо. Мій тато сам бачив, як у війну кінна сотня оточила ворожу піхоту і рубала її на тріски, та нікому не вдалось відтяти голови, а ти кажеш…, – переможним поглядом обвів Яків товаришів.

– Диви, диви! – закричав Хомів Гринько, – пани тікають! Горою йшли пани, точніше, йшли жінки з дітьми, несли великі валізи, тягнули за собою дитячі візочки. Купка панів на зеленому килимі пасовиська виглядала так, мовби це йшли перші бузьки весною по засніженій ще горі. Діти рушили назустріч панам. Йшли не по-дитячому поважно, стискаючи в руках свої палиці, як зброю при наступі. Пані були в капелюшках, губи (варги, як тоді називали) були чомусь занадто червоні.

– Невже вони кров ссали, – подумав Яків. Тато завжди говорив: "П'явки, кровопивці. Значить правда".

Одягнені пани були святково, хоч це був звичайний будний день. На ногах мали панчохи і мешти. Діти підійшли до панів, що зупинились над Туркулами і, як принято в селі, привітались: "Слава Ісусу Христу"! Пани переглянулись і тільки одна з них відповіла: "Нєх бендзє похвальоне".

Пани відкрили свої валізи й на серветки виклали бутерброди, ковбасу, хліб, сир, шоколад. Відкривали подовгасті банячки і наливали в склянки запашну каву і какао.