Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

Стоячи, все це з'їдали та годували маленьких дітей. Пастухи розглядали панів, їх дітей, новенькі речі.

Розглядали панів і переводили погляди на свої замурзані босі ноги, забруднений старий одяг. І, якщо не тоді, то пізніше, в голову лізла грішна думка: чому Бог так несправедливо поділив людей на панів і на хлопів? Так, мовчки, довго стояти діти не могли, бо і своїм розумом докумекали, що комусь в рот заглядати нефайно, та й ароматний запах кави викликав в них щось подібне до легких шлункових корчів. Від завороженого видовища дітей відірвав вигук Трояновської Тецьки: "Корови на Прісці"!

– Ой! Аж застогнали діти від небезпеки, бо ж польовий може багато біди їм наробити, і вся валка дітей кинулась бігти на Пріску по корів, ковтаючи рештки слини … солодкої слини.

Перші совєти

Надворі випогодилося і, хоча була неділя, мама розбудила Якова, щоб виганяв корів у поле. "До школи тепер не ходиш, то хоч корів пасти будеш, а я піду до церкви, щось почую про війну", – говорила мати і вручила йому два ще теплі балабушки на пасовисько. Яків ледве взув вогкі черевики на босу ногу (забув їх покласти на піч, щоб висушилися). Батько вигнав двох корів і теля за ворота. Вони знали добре дорогу в поле і неквапливо почвалали, посмикуючи біля фоси листя подорожника. Яків догнав корів біля Туркули. Сусідські хлопці теж виганяли свою худобу з дворів, і всі разом, напівсонні, мовчки йшли за чередою. В полі пастухи розійшлися в різні сторони, щоб не заважати один одному на одній і тій же стерні. Зголоднілі корови пасли политицю, молочай, конюшину. Трава була зволожена ранньою росою. Яків присів на межу і милувався теплим промінням ранішнього сонця, що вже піднялось високо над залавською могилою. Дивлячись на неї, мовчки думав : "Цікаво, кого там колись поховали? Тато казав, що її насипали ще в час татарського лихоліття. Але навіщо її насипали? Невже тільки для спостереження, як розказував тато. А може там когось поховали?

– Чому ти так задивився на сонце? – з насмішкою вигукнув Дациків Стефан, ідучи до нього з суміжної стерні, де паслися його корови. Підійшов до Якова, вийняв з кишені два яблука і одне з них протягнув йому.

– На!…Воно таке солоденьке, як мед.

Не чекаючи поки Яків візьме з руки яблуко, він друге надкусив. Якову стало тепло і приємно від щирості сусіда. Він теж вийняв з торбини два балабушки, спечені бабусею, й один протягнув Стефанові. Сиділи два сусідські хлопці на чужій межі і роздумували собі – А коли до нас німці прийдуть? Якщо так станеться, ми тоді створимо собі самостійну державу (так тато казав). Як жаль, що ми малі, бо пішли б до січових стрільців, дали б нам шаблі, коня і били б ми поляків і москалів.

Таким козаком уявляв себе Яків, коли верхом водив поїти коней до жолоба. А тут Стефан нагадав, що це цілком можливо, бо поляки тікають.

Та ні, сьогодні чомусь на мурованці тишина, зовсім не чути гуркоту машин. В розмові про січових стрільців, про блискучі шаблі, як у Стефана з Майданів, хлопці забули про корів. А вони попасом перейшли на Четверті Гони і вже паслися в чужій конюшині.

– Ой, а де наші корови? – разом скрикнули хлопці і побігли виганяти їх на стерню.

– Ти чуєш? На Мшанці стріляють…, – показав пальцем на схід Стефан.

– Та ні, тобі причулося, – відповів Яків.

– Ні! я добре чув. Чуєш, як щось гуде біля залізничної станції.

– Чую…Гуркіт наближався, хлопці напружили слух. І раптом – тра —та, та-та-та. Кулі свистять над головами. Хлопці присіли, а потім прилягли. Стрільба притихла, тільки три залізні машини одна за одною їхали в сторону Теребовлі. Хлопці підбігли до пасіки, вискочили на вали і вже виразно побачили три танкетки з довгими люфами, направленими на Теребовлю. І ось люфи почали крутитися довкола осі башти, і раптом з них з тріском посипалися кулі "тра-та-та", що знову просвистіли над головами хлопців. Хлопці сховалися за вал пасіки.

Коли танкетки зникли за мурованим мостом, хлопці скоренько завернули корів, і, підганяючи їх через мурованку, Гостинці, Селиська, добралися до поля за городами. Корови сховалися за горб, і лиш тоді хлопці оглянулися на мурованку, або цісарську дорогу, як її називали селяни села.

Дорогою їхали на конях жовніри вже в інших одностроях, ніж польські. На головах в них були чудернацькі шапки з одним рогом. Хлопці один в другого запитували

– Що то за армія?

Адже в таких шапках грали вистави в читальні на св.Миколая. То були чорти, що роздавали дітям різки. А тут серед білого дня їхала армія в чортових шапках.

– А може то їдуть дияволи з пекла? Ксьондз на уроці релігії казав, що йде боротьба між ангелами і чортами і, якщо люди не будуть каятися за свої гріхи, то за їх душами прийдуть чорти. А ми не вірили, – вже крізь сльози говорив Яків Стефанові.

Чутка про совєтів моментально облетіла село. Після Служби Божої (була це неділя), діти і старші чоловіки вирішили вийти подивитись на мурованку, звідки лунав шум машин і возів. На конях їхали жовніри. Всі вони були чомусь дуже худими, а коні ще худіші. На привітання селян не відповідали. На перехресті доріг, мурованки і сільської, зупинилася вантажна машина-полуторка. З неї вийшов офіцер і привітався:

– Здраствуйте, браття!

Йому ніхто не відповів, бо не розуміли слова "здраствуйтє".

– Ми приїхали з Радянського Союзу, щоб вас визволити від польських панів,–заговорив до селян українською мовою офіцер армії. Якого чину був офіцер? Цього не могли визначити навіть колишні жовніри австрійської армії, бо на комірі у нього було по два червоні ромбики. Говорив він багато, виразною розтягнутою українською мовою, та не всі слова їм були зрозумілі, хоч би оце "здрасцє". Про комуну селяни не раз чули на казанні в церкві від ксьондза. Офіцер каже, що в комуні найкраще жити. Немає меж, через які не один все життя ворогує, а декого ця межа в могилу загнала.

Селяни трохи осміліли, почали задавати йому запитання і навіть сперечатися з ним. Він говорив про життя селян в колгоспі, запевняючи, що всі там живуть, як брати. Все є спільне. Держава дбає про всіх однаково. На полі мало важкої праці, бо орють землю тракторами, сіють сівалками, а збирають комбайнами. Він так захопився своєю пропагандою, що не вловив змісту провокаційного питання одного селянина: "Чи комбайни несуть яйця?"

– Канєчно несуть, – відповів він і тут же відчув, що переборщив, тому перейшов на політику про світову революцію, про мудрість Леніна і батьківську турботу Сталіна.

– А чому коні ваші такі худі, а жовніри ще худіші? – запитав один селянин. Офіцер мав на все готову відповідь :

– Бо вночі далеку дорогу пройшли, – відповів він. Багато з того, що говорив офіцер селянам, не було їм зрозуміло. Вони щиро подякували пану товаришу і розпрощалися з ним, бо той мав їхати далі на зустріч з такими ж дядьками, як і тут (і забивати їм баки відвертою брехнею). Та й селянам пора повертатися до домівок – напувати та годувати худобу, бо пастухи сьогодні в поле корів не гнали. Визволення прийшло до Деренівки 17 вересня 1939 року. Селяни слову "визволення" дивувалися, бо з його приходом було вбито двох польських жовнірів і одного офіцера, які лежали на обочині фоси біля залізничної станції Деренівки. "Вони ж такі молоді і мабуть не опиралися…", співчутливо говорили селяни, дивлячись на ці трупи, ті самі селяни, що ще вчора ненавиділи кожного поляка.

Солдати їхали вже не тільки мурованкою, а й через село на худющих конях. Діти їм викрикували набуте сьогодні нове слово: "Здрасцє".

Село почало звикати до нової влади, вірніше, до безвладдя. До крамниці ніяких товарів не привозили. Звикали до нової термінологі: спічкі, керасін, товаріщ, што лі, солдат, мітінг. Зенко, односельчанин Якова, сміючись, казав бабці: "Ви вже не бабуся, а товариш бабка".

В селах відновилося навчання в школі. До Янова записалися, крім Сокаля Григорія і Шкугри Якова, ще Палій Михайло, Костюк Григорій, Шкугра Володимир, Хомів Григорій, Грицишин Михайло, Талас Василь, Муравка Дмитро.

В школі появилися нові учителі: Левицький Борис, що повернувся з польської тюрми – Берези Картузької. Він викладав українську мову та літературу. Шехнер – єврей, викладав математику, поляк Грушевскі – вчитель географії, Наталя Гжицька – вчителька російської мови, Мендифікова вела початкові класи. Таким чином атмосфера у школі почала змінюватися з переважаючої польської на суто українську. Польські учні притихли. Одна тільки Яворська з Іванівки, скрегочучи зубами, відповіла Якову.

– Що маєте Україну? Але не таку, як хотіли.

– Але маємо! А ви ніц…Хіба ґудзики на штанах, і ті ще вам москалі повідрізують.

Всі почали посилено вивчати українську мову і літературу. Польської мови вже не вивчали. В школі панував український дух.

Фанатичне піднесення в школі відбулося вже тоді, коли Борис Левицький приніс "Кобзаря" і учні почали вивчати поезію Шевченка, починаючи з вірша "Мені тринадцятий минало", прочитали "Розриту могилу". Шевченко зробив переворот в душах українських учнів. Вони враз стали дорослими.

В селі теж почали відбуватися колосальні зміни. Замість Теребовлі районним центром став Будзанів. До села приїхав совєтський уповноважений. Хоч ще офіційно в обігу були польські гроші, але за них уже нічого не можна було купити. Янівські жиди позакривали склепи і продавали промислові товари тільки за бартером, за яйця, сметану, курей, м'ясо.

Найбільшим дефіцитом було мило, сірники, сіль, нафта і цукор. Діти бігали за проїжджими солдатами (вже засвоїли слово "солдат" замість колишнього "жовнір") і викрикували: "солдат?", "спічкі?", "керосін?".

Вибори делегата на Львівські збори

Сьогодні 24 вересня, неділя, в читальні сповіщала афіша на дверях про мітинг. – Сьогодні 15 жовтня, неділя, в читальні – мітинг, – оголосив після Служби Божої мешканець села Лучка Іван. І так щотиждня оголошували про мітинг.

До читальні "Просвіти" сходилися господарі. Старші сідали на передні лавки. Жінки прийшли тільки з близьких до читальні хат, тому їх в залі було мало. Прийшли з цікавості почути і побачити нову владу. На сцені за великим столом, накритим червоним покривалом, сидів круглолиций мужчина у військовій формі.