Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

Яке його військове звання не могли визначити навіть колишні військовики російського полону. Погонів у нього не було, а металеві квадратики ( ромбики ) на комірі гімнастьорки нічого не проясняли.

Таких відзнак не мала ні одна армія Європи. З неменшою цікавістю селяни розглядали свого земляка Панаса Михайла, що сидів також за столом в президії. Всередині між ними сидів третій представник нової влади. Він виразно відрізнявся від двох перших своєю осанкою, манерою поведінки. Про таких селяни говорили: "Пізнати пана по халявах". Михайло Панас (1905 – 1943), – мешканець села, не користувався повагою односельців. По-перше, походив з бідної родини, в якої було дуже мало орної землі, а кількість моргів поля піднімала в очах односельчан авторитет родини. Поле вимагало постійного догляду, наполегливої праці. По-друге, хто сидів в криміналі, той вже мав славу арештанта. Панас просидів у тюрмі 7 років, як ніхто з Деренівки чи навіть з сусідніх сіл. А на фізичній роботі у полі його ніхто і не пам'ятав.

Коли шепіт селян в залі притих, з-за столу президії піднявся представник нової влади. Поправив ремінь на поясі, пересунув кобуру нагана з боку наперед, відкашлявся і голосно, якось незвично для селян, звернувся:

– Таваріщі, таваріщі! Совєцкая армія освободила вас від панських, буржуазних і поміщицьких експлуататорів … Совєтськая армія принесла вам свободу. З сьогоднішнього дня ви вільні. Вся земля ваша, фабрики і заводи – народні, бо влада – народна .

Селяни не звикли чути від влади такі гарні, хоч не зовсім зрозумілі слова. Хоч би те: "совєтськая влада", та й слово "таваріщі" різало їм вухо. Звертались один до одного: "Петре", "Іване", а в читальні чи біля церкви, то вже було "пане". Це підкреслювало повагу між людьми, чи самоповагу. А якщо йшлося про урядову особу, то було вживано виключно слово "пане". Товаришами були школярі і близькі між собою люди.

За кілька тижнів совєтської влади ці гарні слова зблякли, тому красиві обіцянки викликали деяке недовір'я і до комісарів, і до влади. Змалювавши принципи політичної і економічної системи нової влади, комісар перейшов до основного питання, звернувшись до селян з такими словами:

– Західна Україна тепер має всі можливості об'єднатися зі своїми братами з Великої України. Для цього всім селянам потрібно вибрати делегата на великі збори у м.Львів. Великі збори будуть просити совєтську владу прийняти Західну Україну в дружню сім'ю Совєтського Союзу. На таку почесну місію заслужив ваш односельчанин, член комуністичної партії Західної України, товариш Михайло Панас.

Хоч останні слова він висловив піднесеним тоном, оплесків в залі не було. Комісар на хвилинку замнувся, а потім продовжив:

– Він за свою революційну діяльність має право бути гідним представником влади від мешканців всього Буданівського району!

Президія аплодує, а зал мовчить. Що Панас був революціонером, то комісар знав, але що його односельчани – хлопські філософи та ще й вперті "хохли", він збагнув тільки тепер. Зрозумівши складність ситуації, знайшов вихід:

– Може хтось з вас хоче висловитись, щось сказати? Прошу, – рукою запросив до слова. А зал мовчав … "Прошу, прошу", – з грайливою усмішкою просив комісар. Заскрипіла передня лавка, на другій хтось закашляв.

– Прошу слова , – якось тихо, несміливо піднявся з місця Кравчук Микола, і ще раз перепитав: – Можна ?

– Так, так,– сверблячи поглядом, комісар повторив:

– Говоріть, говоріть …

– То, пане товаришу, добре, що ви Міська знаєте, але ми …,– закашлявся, щоб якось лагідніше сказати, – але ми вже його гм… забули. Нехай з нами трохи… поживе, ми придивимось до нього, то теє… може колись і виберемо. Хотів вже сідати, та згадав: – А може післати двох, а то й трьох … легше їм в дорозі буде, порадяться між собою, ну хоч би Поздика Степана, Полібрикового Василя – вони трохи в гімназії вчились, аж в Тернополі ,– додав вже сидячи.

З президії піднявся "панок", говорив по-нашому, закидав трохи по-польськи (вимовляв: не була, а бува).

– Панас пройшов школу в тюрмі, а це більше, ніж гімназія, це цілий університет, – так закінчив свою промову панок. Максим посмілішав і, не питаючи згоди на пропозицію, досить виразно запропонував:

– То нехай вже буде Панас, але від нас хай їдуть єгомосць.

Комісар не второпав про кого йдеться, хто такий єгомосць.

– То піп, – на вухо прошепотів панок і почав доказувати:

– Дорогі товариші, та хіба єгомосць зможе боронити ваші права, споконвічних хліборобів, що хилили спину перед попами, відробляли у них за хрестини, за вінчання, за похорони. Чи вам не набридло їм цілувати руки, ви ж таки люди …

Тут в залі піднеслось більше десяти рук. Незнаючи чим це все може закінчитися, комісар з посмішкою заспокоїв зал і безапеляційним тоном промовив:

– Отож, як ви самі зрозуміли найкращим кандидатом від хліборобів буде відомий в Совєтському Союзі, да, да в Совєтському Союзі…да, да Панас Михайло Петрович, і ви всі, думаю, – провів грізним поглядом по залу, – за нього проголосуєте! – І вже мирно додав:– демонструючи тим свою пролетарську солідарність.

Не питаючи про заперечення чи запитання, приємно усміхаючись, комісар виразно закінчив, підкреслюючи кожне слово:

– На цьому будемо вважати наші збори закінченими.

Селяни помаленьку вставали, неохоче виходили з читальні незадоволені тим, що їм не дали можливості висловити свої міркування щодо делегатів, про дефіцит сірників, нафти та про інші проблеми, які накопичилися в селі. Статечні господарі залишились на дорозі напроти читальні, споглядаючи представників району, що вмощувались на селянський віз будзанівського господаря. Коні рушили, а гречні господарі поскидали капелюхи, як перед єгомостем, і руками помахали представникам нової влади. Панас затримався біля господарів. Думав, що вони почнуть розмову. Почав сам про урожай, погоду, але розмова не клеїлась, навіть з сусідами своєї матері – Гатанасом чи Дмитром Пружиляком не вдалось йому завести бесіду. Злість і розпука стискали йому горло: "За що вони так мене ненавидять? Яке зло я їм заподіяв? Я ж сім років не був у селі, і вони навіть не спитають як я ці сім років жив, що робив, що їв, чого навчився, яка моя думка про нову владу?" З гіркотою в голосі, голосно з притиском на кожному слові вимовив:

– Якщо ви мене не виберете, то я..то я залишусь в селі. І вам… І вам буде гірше… Подумайте!" – Поправив кашкет на голові і повагом, повільно пішов в село до матері.

Споконвіку село Деренівка було поділене на дві частини – одна від церкви до межі з селом Довге називалось селом, а друга від церкви до залізниці – Кінцем. І так в селі мешкали сільські і кінченські господарі).

Ге – ге, ге,– засміялись вслід господарі.– Подумаєш…найшовся ще один посол від Деренівки.

"Ге-ге-ге",– відбилось у пульсуючих скронях претендента у посли.

– Чому, чому вони такі жорстокі до мене?! – думав Панас.

Хоч вибори делегата на львівські Народні Збори у неділю почались вранці, та в селі була усталена традиція, що спочатку всі йдуть до церкви. Після Служби Божої парафіяни ідуть до хати на обід. Так було і в неділю виборів делегата. Прийшовши до читальні, виборці заходили до раніше приготовлених кабін (вибори були таємними) і викреслювали прізвище Панаса, а замість нього довписували отця Кливака з сусіднього села Мшанець.

Перевага о. Кливака для деренівських виборців була в тому, що він був хлопським ксьондзом. Не паношився, в будні сам орав на полі, возив снопи, був хлопським "фільозофом", сперечався з представниками нової влади про Бога, релігію, церкву. Своїми аргументами ставив у незручне становище комісарів компартії України, та ще в присутності своїх парафіян, які його поважали і любили. Крім цього, він був вчений, не те що Панас – тюремник, такого навіть в гміну не вибрали б. Як комуніст, він у Бога не вірив, до церкви не ходив, працювати на батьківському полі не хотів, чіплявся до політики чужої держави, за що й у тюрму потрапив. Подібні розмови точились в селі напередодні виборів депутата. Та ще ходили чутки, що всі комуністи перед вступом до партії повинні своїми руками хрест зламати, а потім ще його потоптати ногами". О, які вони страшні!"– думали селяни. Для релігійного люду села це було страшніше, ніж всі матеріальні кривди пана Козіброцького.

В день виборів

За столом, накритим червоним полотном, сиділи представник району, Кравчук Микола і Збаращукова Текля. Кожен господар, чи господиня брав від комісії бюлетень з одним кандидатом в депутати, заходив в кабіну і, послинивши хімічний олівець (принесений з дому), викреслював прізвище Панаса, оглядаючись чи не дивиться комісар. Вибори закінчились досить рано. Кравчук Максим запряг свого і сусідського коней (так було домовлено), під'їхав до читальні возом, переніс на руках червону урну з бюлетнями і поклав її біля ніг комісара, що вже сидів на задньому сидінні, застеленому капою (покривалом). Селяни злорадно посміхались. Максим махнув батогом: – Вйо, гніда! Віз покотився горбатою дорогою. Аж тепер селяни зареготали: "Ну, ну, комісаре… Що ж ти їм привезеш? О, будете казитись, як поскладаєте свої бюлетні, – раділи селяни зі своєї винахідливості, – а таки буде по-нашому!!!" – думали вони.

Їхали до району мовчки, кожен думав свою думу. Уповноважений без перерви курив і спльовував, що трохи дратувало Максима, та зробити зауваження комісарові побоювався. Минули село Довге, потім Янів, під'їхали до Брочухи. Надворі почало темніти.

– Отут зупини коні і дай їм їсти ! – звернувся комісар до Максима. Максим здивовано поглянув на комісара.

– Для чого … ? – перепитав.

– Не питай, роби, що кажу! – наказовим тоном попередив комісар. Максим зліз помалу з воза, роздумуючи, чи йому не причулось, що потрібно чіпляти коням їсти.

– Ну!!! – крикнув комісар, – що, хочеш ночувати в лісі ? Швидше!

Максим причепив тайстру з січкою до дишля і став чекати у тривожному передчутті.

– Бери урну і йди за мною… З портфелем у руці комісар продирався поміж лісові придорожні корчі. Максим ніс на руках урну, як маленьку дитину, притиснувши її до грудей.

Ліс притих, дивуючись появі вечірніх гостей.