Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

Зупинились на маленькій галявині.

– Висипай ! – крикнув комісар.

– Що ? – не второпав Максим.

Комісар забрав, майже вирвав, із закляклих від страху рук Максима урну, відірвав одну дощечку і висипав бюлетені на зів'яле грабове листя.

– Згрібай на них сухе листя, – наказав, а Максим, остовпілий від побаченого злочину, не міг отямитись. Сильним ударом в спину комісар розбудив його. Той почав згортати листя на бюлетні. "Тепер, мабуть, мене застрелить, – проскочила думка, треба тікати…" Комісар підпалив бюлетні:

– Слідкуй, щоб все дотла згоріло. Тримай урну…

З портфеля комісар висипав новенькі бюлетені в урну, закрив їх дощечкою, яка, на щастя, добре не згоріла, подумав. Догоряли останні листочки грабини й одночасно клаптики звуглених бюлетенів.

Повертались до коней по дорозі комісар повчав: "Дурачок ти, Максім, єслі б ми привєзлі в район то, што твої зємлячкі натворілі, то, понімаєш, дурачок, я сєйчас, а ти позже, імєлі б большіє нєпріятності. То, што ти відєл – нікому ні слова, нікагда, даже попу перед смертью нє скажеш. Запомні ето! Запомніл…?!"

Подумавши, додав: "Проболтаєш… ні тебя, ні сєм'ї, даже родствєнніков... слєду не будет: "Коні смачно доїдали січку, форкали носами, немов підтверджуючи слова комісара: "Так, буде, так, як він каже … Слухай його".

Через кілька днів районна газета (здається "Ленінським шляхом") писала: вибори делегата на Львівські Народні Збори по Буданівському району пройшли при активній участі виборців і за Михайла Панаса проголосувало 99, 9 відсотків тих, що приймали участь у голосуванні. Селяни дивувались, як це могло статись, хто зрадив, хто голосував за Панаса. Один другого питали, перевіряли себе, сусідів на чесність і знову запитували, як це сталось, а може Максим щось скаже. А Максим мовчав, як могила, ходив, як вісні. З його чесної селянської душі не вивітрювався страх за злочин, свідком якого він був. Йому привиджувались вогненні язички, що обіймали тверді папірці, де ще недавно вся Деренівка записувала свої надії, свій бунт, свою уявну перемогу.

Вістка про результати голосування на львівських Народних Зборах і приєднання західних областей до Совєтської України, а всіх разом до Совєтського Союзу вже не викликала великого здивування. Селяни зрозуміли: брехня і лицемірство возведені в ранг державної політики нової влади. Принишкли селяни, коли прийшла вістка з Мшанця про те, що НКВД арештувало Максима Берната за те, що ще давніше, при Польщі, назвав свого пса – Сталін. Не помогло йому те, що з приходом совітів Максим вкоротив життя собаці.

Арештували також священика Кливака, а потім і його сина Зенка. Гнітюча атмосфера підозри, взаємної недовіри і страху вселялась в людські душі. Тепер вже мовчав не тільки Максим, мовчав зять Кливака, відомий композитор Микола Колесса. Мовчав і більше 50 років не згадував імені свого тестя, боявся – ось що таке страх …

Коли нам тепер стає важко, згадаймо лихоліття московської неволі!

Нова влада

Часто на мітинги до села приїжджав уповноважений з Будзанівського району (вже став називатися Буданівським), якого після мітингу селяни по черзі відвозили до району своїми кіньми. На останньому мітингу він запропонував обрати голову сільської Ради, але спочатку порадитися, а потім уже рекомендувати його. Їдучи в район, він спитав, між іншим, у фірмана Шкугри Григорія хто би міг підійти на голову села. Григорій подумав і назвав Григорія Барана: "Він – розумний господар, чесний і принциповий", – так охарактеризував його.

– А коні він має? – перепитав уповноважений.

– Аякже, має.

То він куркуль або підкуркульник. Григорій цих слів ще не розумів але здогадувався, що це не та кандидатура, яка потрібна уповноваженому:

Пізніше він сам це уточнив: Треба найбіднішого!

Недовго думаючи, Шкугра назвав сусіда, що відробляв у нього за коні при польових роботах – Петра Джурбу. Коней в нього нема, поля мало, дітей багато. Інтуїтивно зрозумів, що потрібно обрати "діда", без поля, тобто без майна.

Почав вихваляти його розум, та скоро вкусився за язик, думаючи: "А може їм потрібні не розумні, а дурні. Легше ними керувати".

– А він грамотний?

– Та, ні.

Це гірше, – промимрив начальник.

І знову Григорій не вгадав. Їхали мовчки. Кожний думав свою думу. Григорія сверлила думка спитати: "А що таке куркуль і чому погані ті, що мають коней"? Яке в начальника виховання, Григорій його везе, бо має коня, а той йому у вічі каже, що він поганий.

Якщо коней не буде в селі, то чим до району поїде, хіба коровами.

Сам до себе засміявся: "Вйо, лиса!" – бо до міста ще далеко, а на дворі смеркає.

На довго не відкладали виборів голови, бо вже наступної неділі о. Глинський в церкві заповів про мітинг. Селяни, ідучи до читальні, догадувалися, що мова піде про солтиса, чи як тепер совіти називають – голову сільської Ради. Про кандидатуру на голову сусіди між собою біля церкви вже домовлялися: "Кого, кого будемо вибирати"? Кінченські хотіли старого війта – Лучку, або солтиса Сташківа. Село хотіло свого – Шкугру Івана.

Прийшли до читальні, не дійшовши згоди щодо кандидатури. Збори відкрив панок з району і оголосив порядок дня: поточні питання, вибори голови і секретаря сільської Ради. Уповноважений піднявся, поправив кобуру револьвера, підкреслюючи тим, що він тут влада і його слово останнє, звернувся до селян з такими словами: "Я поняв, що між вами є непевні елементи, яким наша влада не до вподоби. З такими і нам не по дорозі. Ми будемо опиратися на бідняків і середняків. Куркулі – кровопивці, нехай собі це зарубають на носі". Знову поправив ремінь на гімнастьорці, показав рукою на портрет Сталіна, що висів на задній стіні залу (селяни спочатку його не помітили, бо осінній день був сірий від мряки, а електрики в селі не було).

Уповноважений продовжив: Йосиф Вісаріонович Сталін привів нашу країну до перемоги завдяки індустріалізації її промисловисті. Тепер з нами повинні рахуватися всі держави Європи. Продуктами легкої промисловості ми ще не забезпечили країну. Ви самі це відчуваєте, зате в нас є танки, зброя, наша армія найсильніша в світі. Вже весною ви будете орати не кіньми, а тракторами.

Ще довго він агітував людей за совєтську владу і закінчив словами: "Да здраствуєт совєтская власть, руководімая Комуністіческой партієй Лєніна – Сталіна!"

Після такої патріотичної промови піднявся панок і заплескав в долоні. Ніхто з селян не аплодував. Всі мовчки слухали, з'їжившись, чи то від холоду, чи від відчуття непередбачуваних подій. Уповноважений обвів зал лютим пронизливим поглядом, поправив кобуру револьвера і поглянув на збентеженого панка. Той зрозумів і, звертаючись до селян, оголосив, що згідно порядку дня тепер потрібно вибрати голову і секретаря сільської Ради. Уповноважений, ще стоячи в позі генерала, запитав: "То які будуть пропозиції"?

Зал мовчав. "Які будуть пропозиції, ну"? – повторив він. Втрутився панок: "Сміливіше, говоріть, висувайте кандидатури".

В передньому ряді сиділи господарі нижнього кінця села, в середньому і задньому рядах – верхнього. Отож через похмурий осінній присмерк з місця президії чітко можна було бачити тільки кілька передніх рядів. Задні ряди злилися в невиразну темно-сіру пляму. Лампи ще не засвічували. Та й господарі із задніх рядів поховалися один за другого.

– Ну, так що? Так мовчки будемо сидіти? – вже усміхнено заговорив уповноважений: – Сміливіше…, – показав рукою на господарів першого ряду. Кищаків Іван зрозумів, що це говорять до нього.

– Та як на мене, то нехай буде головою Шкугра Іван, а секретарем Полібриків Василь …

– А там, там задні кого хочуть? – перебив його уповноважений.

По середині сиділи сусіди: Кравчук Григорій, Шкугрів Гринько, Джурба Петро, Туркула Дмитро. Гринько, згадавши розмову минулого тижня з уповноваженим, зрозумів, що пора діяти. Ліктем штовхнув Кравчука: "Пропонуй його", – і показав пальцем на Джурбу. Та вже за ними піднявся Туркула Луць: "Та нехай буде наш солтис Сташків Григорій. Він добре служив громаді за Польщі, буде і тепер." – "Бо це твій швагер!"– хтось гукнув біля дверей. – "Я не хочу, не треба, я хворий," – вже стоячи відмовлявся Сташків від пропозиції на голову сільради.

– Більше кандидатів не буде? – перепитав панок.

– Та, ні…, – відповів хтось з передніх рядів.

– Хто з кандидатів не має коней? – перепитав ведучий.

– Та всі мають.

– Ні, Джурба не має – крикнув Шкугрів Гринько.

– Значить, він серед запропонованих кандидатів найбідніший? – запитав панок.

– Ну, так! – підтвердили господарі з передніх рядів, ще не зрозумівши до чого уповноважений клонить.

Зваживши на пролетарське походження товариша Джурби, ми від імені району, пропонуємо його на голову сільської Ради. – оголосив панок. Господарі отетеріли. Такого ніхто не сподівався. – "Хто за товариша Джурбу, прошу голосувати" – пролунала пропозиція. Президія підняла руки, селяни принишкли і мовчали. Уповноважений встав, знову поправив ремінь: "Ви чому не голосуєте"? – звернувся усміхнено до господарів першого ряду. Присутні помаленьку піднімали руки. "Перший ряд – десять, другий…, хто ще не встиг?. Товаришу, крайній з права, підіть по рядах і порахуйте. Другий ряд скільки? Третій? Четвертий…і так до кінця. Молодці! Прийнято одноголосно"!

Простіше було з секретарем. "Нехай встане, як його, – Полібриків". Василь встав: "Полібриків – це сільська кличка, моє прівище Вовчок Василь. Коней не маю," в'їдливо сказав Василь і сів на місце. "Ще кандидатури є ?"– запитав уповноважений. "Нема",– тихо донеслось з перших рядів. "Якщо нема, то прошу голосувати". Всі підняли руки.

– На цьому збори закінчено. Голову і секретаря прошу залишитися і підійти до столу, – оголосив панок.

1939 рік в сільському господарстві не зробив змін. Орали, сіяли озимину, копали картоплю, буряки, збирали кукурудзу, ходили, як і раніше, до церкви, але все з оглядкою. Непевність у завтрашньому дні зростала. Чутки про колгоспи й адміністративні реформи поширювалися. Палідвор Василь з Деренівки пішов служити до Теребовлянської міліції.

1940 рік приніс певні зміни. В селі поширилася чутка, що панок, який приїжджав на перші мітинги, втік на польську територію.