Читати книгу - "Художниця тіла, Дон Делілло"

Вона пішла налити окропу у свою чашку і спинилася біля плити, чекаючи, коли він зголоситься чи відмовиться від кави. Коли рушила назад, побачила, що на годівничці сидить блакитна сойка. Вона завмерла як укопана й затримала подих. Сойка була мов королева, велика, лискуча, на віддалі від інших пташок, які діловито клювали зерно; їй майже здалося, що вона ніколи доти не бачила сойок. Велетенська птаха дивилася на неї й бачила щось своє, а їй хотілося гукнути Реєві, аби той підвів погляд.

Вона дивилася на пташку з чорними смугами на крилах і хвості й думала, що тільки зараз навчилася дивитися. Вона ще ніколи не бачила нічого настільки чітко, і то не лише тому, що сойка сиділа саме там, де сиділа, так близько, що можна роздивитися всі деталі забарвлення й оперення. Справа ще й у потрясінні від її появи серед менших бурих пташок: блакитний мінеральний колір і широка, темніша, приглушена синя смужка на шиї. Але якщо Рей підведе голову, пташка полетить геть.

Вона спробувала не зациклюватися на деталях — розкрадачка гнізд, вправна пересмішниця — й осягнути саму суть пташки: напружений інтерес в очах, допитливий холод, у якому вчувається виклик.

Які неможливі світи бачать птахи, зазираючи в дім? Ти тільки подумай. Як злітають покрови з усіх пізнаваних поверхонь і процесів. Їй хотілося вірити, що пташка бачить її — жінку з чашкою в руці, — і байдуже, як згортаються день і ніч при з'яві цього простору, відділеного від часу. Не відводячи погляду, вона обережно вдихнула. Вона була свідома ясності моменту й розуміла, що він добігає кінця. Відчула це в сойці. А може, і ні. Вона сама наближала кінець моменту, бо не могла більше дивитися. Мабуть, так почуваються люди, які майже все життя прожили сліпими, а потім раптом прозріли. Вона сказала щось Реєві, і він підвів голову, злякавши сойку, але не потривоживши горобців.

— Ти бачив?

Він повернувся до неї, щоби відповісти.

— Та ми їх весь час бачимо, нє?

— Не весь час. І ніколи так зблизька.

— Так зблизька — ніколи. Гаразд.

— Сойка дивилася на мене.

— Сойка дивилася на тебе.

Вона стояла за його лівим плечем. Коли ступила до свого стільця, горобці пурхнули геть.

— Вона спостерігала за мною.

— І це покращило тобі день?

— Ага, покращило мені день. І тиждень. Що ще?

Вона пила чай, читаючи. Майже від усього прочитаного в ній прокидалася мрійливість.

Вона увімкнула радіо й повільно поводила по шкалі частот, не відриваючись від газети й намагаючись піймати прогноз погоди.

Він допив каву й закурив.

Вона сиділа над мискою пластівців. Дивилася крізь миску в простір у себе в голові, що був водночас перед нею.

Вона склала газету і прочитала рядок-два, а потім ще почитала чи не почитала, сьорбаючи чай і поринувши в задуму.

У новинах по радіо передавали, що в Монтані стався загадковий вибух боєголовки під землею, але вона не розчула, чи був там заряд.

Він курив і дивився у вікно праворуч, де занедбані луки спускалися до поораної ямами ґрунтової дороги, що виводила на всипаний щебенем шлях.

Вона читала, поринувши в задуму. Вона була тут і там водночас.

У чаї не було меду. Закритий глечик меду вона забула біля плити.

Він роззирнувся в пошуках попільнички.

Вона вела розмову з лікарем із новин.

Щоби дістатися до асфальтованої дороги в місто, потрібно здолати дві милі щебеню. Вона взяла інжир із його тарілки й запустила туди палець, покопирсалася в плоті.

Диктор зачитав прогноз погоди, але вона його пропустила. Навіть не зрозуміла, що це й був прогноз, доки випуск не закінчився.

Він відхилив голову назад і повільно поводив із боку на бік, щоби зменшити напругу в шиї.

Вона облизала палець, який перед тим запустила в інжир, і замислилася, що їм потрібно з магазину. Він вимкнув радіо.

Вона сьорбала чай, читаючи. У неї перед очима стояло, як вона розмовляє з лікарем десь у буші, а в пилюці лежать голодні люди.

Цигарка в його руці дотлівала. Вона взяла пакет сої, нахилила до свого обличчя і принюхалася.

Коли він вийшов з кімнати, вона зрозуміла, що дещо хотіла йому сказати.

Інколи так буває: доки він не вийде з кімнати, вона й не згадає, що хоче йому сказати. А тоді згадує. Тоді вона або гукає його, або ні, а він або відгукується, або ні.

Вона сиділа, допиваючи чай, і думала про те, про що думала: сліди спогадів, спалахи образів, друг, за яким скучила, речі у плямах тіней, належні неподільному моменту нормального ранку, який божеволіє в такий банальний людський спосіб, що ти навіть не зауважуєш нічого, крім того, що треба купити мийний засіб, а птахи за спиною деренчать металевим корпусом годівнички.

Дурниці це все: читати газету, їсти.

Вона побачила, що він стоїть на порозі.

— Ти моїх ключів не бачила?

Вона сказала:

— Що?

Він зачекав, доки вона зрозуміє запитання.

— Яких ключів? — перепитала вона.

Він поглянув на неї.

Вона сказала:

— Я вчора купила мазь. Хотіла тобі сказати. Мазь для м'язів. Зелено-білий тюбик на полиці у великій лазничці на другому поверсі. Не жирна. Для м'язів. Змажся, коханий. А якщо дуже попросиш, змажу тебе сама.

— Усі мої ключі — на одному кільці, — сказав він. Вона ледь не сказала: а це точно розумно?

Але не сказала. Бо навіщо. Бо чого прискіпуватися до людини, та ще й уранці чи будь-коли дужого, яскравого дня після бурі.