Книги Українською Мовою » 💙 Драматургія » На Кожумʼяках, Іван Семенович Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "На Кожумʼяках, Іван Семенович Левицький"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "На Кожумʼяках" автора Іван Семенович Левицький. Жанр книги: 💙 Драматургія. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 3 4 5 ... 20
Перейти на сторінку:
та ще й шов­ко­ве.

ВИХIД 12

Ті самі та Євдокія Корніївна.

Євдокія Корніївна (з по­ро­га). Ав­жеж шов­ко­ве, та ще й до­ро­ге: по три кар­бо­ван­цi пла­ти­ла за ар­шин. (Вхо­дить.) Здо­ро­вi бу­ли! (Цi­лується зо всi­ма.) А ва­шi ма­те­рi жи­вi, здо­ро­вi?

Настя, Ольга, Варвара. Жи­вi й здо­ро­вi i вам кла­ня­ються. А вас як бог ми­лує?

Євдокія Корніївна. Та во­ло­чу­ся до кот­ро­го ча­су. Це ми спра­ви­ли Євфро­си­нi од­но шов­ко­ве плат­тя, а оце ду­маємо ще й дру­ге спра­ви­ти, бо…

Євфросина. Го­дi вже, ма­мо, хва­ли­тись. Вже й знай­шли, чим хва­ли­тись; не­на­че справ­дi яке ди­во шов­ко­ве плат­тя.

Євдокія Корніївна. Та ще оце ми ку­пи­ли Євфро­си­нi но­вi зо­ло­тi се­реж­ки та зо­ло­тi… як-бо їх… каб­луч­ки на ру­ки… їй-бо­гу, за­бу­ла. Ось по­ка­жи-бо, Євфро­си­но! Там та­кi, так i ся­ють на всю ха­ту.

Євфросина (сер­ди­то). Ет, ви­га­да­ли! Знай­шли, чим хва­ли­тись.

Настя, Ольга, Варвара. Ой, по­ка­жи! По­ка­жи-бо, Євфро­си­но, не­хай ми по­ди­ви­мось. По­ка­жи, сер­це!

Євфросина. Не­хай пе­ре­го­дя. Ме­не не ду­же кор­тить: я звик­ла до то­го. Iдiть, ма­мо, в пе­кар­ню та зго­туй­те нам за­кус­ку.

Євдокія Корніївна. Пi­ду, пi­ду! За всi го­ло­ви. (Ви­хо­дить.)

ВИ­ХIД 13

Євфросина, Настя, Ольга i Варвара.

Настя (ла­пає пальця­ми Євфро­си­ни­не плат­тя). Яке ж гар­не твоє плат­тя! Ото як­би со­бi та­ке спра­ви­ти. Та яке ши­ро­ке та доб­ря­ще! А як ше­лес­тить! А пе­рей­ди, Євфро­си­но, че­рез ха­ту.

Євфросина гор­до пе­ре­хо­дить че­рез ха­ту i зу­мис­не ше­лес­тить хвос­том.

Варвара. Ой, як же ше­лес­тить! Ше­лесь-ше­лесь! Не­на­че лис­тя на вiт­рi. А який хвiст! Здається, увесь ше­лест на хвос­тi.

ВИХIД 14

Ті самі й Оленка.

Оленка (вхо­дить). Доб­ри­ве­чiр! З не­дi­лею будьте здо­ро­вi!

Всі. Доб­ро­го здо­ров'я! Спа­си­бi, будь i ти здо­ро­ва.

Оленка. Моя ма­ти ляг­ли спо­чи­ва­ти та й ка­жуть: пi­ди до Євфро­си­ни та по­гу­ляй трош­ки. А я оце - й прий­шла.

Євфросина. Сi­дай, Олен­ко!

Оленка. Це в те­бе, Євфро­си­но. но­ве плат­тя? Та яке гар­не, як зо­ло­то.

Євфросина. Ма­буть; чи по­до­бається то­бi хоч тро­хи?

Оленка. Де вже пак не по­до­бається! Ме­нi та­ко­го й до смер­тi не но­си­ти. Ох! (Зiт­хає.)

Євфросина. А мо­же, пос­ва­тає хтось ба­га­тий, то й но­си­ти­меш.

Настя, Ольга, Варвара. По­ка­жи-бо, Євфро­син­ко, зо­ло­тi се­реж­ки та брас­ле­ти, по­ка­жи!

Євфросина. Та вже нiг­де дi­тись: тре­ба по­ка­за­ти. (Йде в кiм­на­ту й ви­но­сить се­реж­ки й брас­лет.)

Всі. Ой, гар­нi ж! Аж бли­щать, аж го­рять! Так i ся­ють на всю ха­ту.

ВИХIД 15

Ті самі й Євдокія Корніївна.

Євдокія Корніївна (вбi­гає з пе­кар­нi про­жо­гом). Аж трид­цять кар­бо­ван­цiв зап­ла­ти­ла своїми ру­ка­ми! На­дiнь, Євфро­син­ко, то й я по­див­люсь.

Євфросина. Та­ки не втер­пi­ли, при­бiг­ли: ще й Хим­ку сю­ди при­ве­дiть. Пi­дiть-бо, ма­мо, в пе­кар­ню, а то Хим­ка там все пе­ре­па­лить та пе­ре­ва­рить.

Євдокія Корніївна. Пi­ду, пi­ду. (Ви­хо­дить.)

Євфросина на­дi­ває пе­ред дзер­ка­лом се­реж­ки й брас­лет.

Всі. Ой, як бли­щать! А по­вер­нись, Євфро­син­ко!

Оленка. Яка ти ста­ла гар­на в се­реж­ках! Вдвоє пок­ра­ща­ла.

ВИХIД 16

Євфросина, Настя, Ольга, Варвара i Оленка.

Оленка. Дай ме­нi, Євфро­си­но, в ру­ки брас­лет: ще зро­ду в ру­ках не дер­жа­ла зо­ло­та.

Євфросина. Ти, Олен­ко, як ма­ла ди­ти­на. На, про ме­не, й по­держ, та тiльки не впус­ти, бо ще й ро­зiб'єш.

Оленка (бе­ре брас­лет i при­мi­ряє на ру­ку). От­же й до моєї ру­ки прис­тає; їй-бо­гу, прис­тає. I моя ру­ка не ду­же чор­на для зо­ло­та.

Варвара. Як­би пак бу­ло, то й прис­та­ло б.

Оленка. Та го­ренько, що не­ма.

Євфросина. Та не дер­жи-бо так близько ко­ло ро­та: на зо­ло­то не мож­на ди­ха­ти, бо стем­нiє. Дай ли­шень сю­ди! (Бе­ре й на­дi­ває на ру­ку.)

Оленка. Ой, як же на то­бi бли­щить зо­ло­то! Не­на­че на об­ра­зi.

Варвара. Як ти Євфро­си­но, сьогод­ня роз­кiш­но вбра­ла го­ло­ву!

Оленка. Якi в те­бе, Євфро­си­но, ста­ли те­пер ве­ли­кi ко­си. Як ви бу­ли бiд­нi­шi, то в ме­не бу­ли дов­шi ко­си, нiж у те­бе, а як ви роз­ба­га­тi­ли, то в те­бе аж ут­роє бiльшi ко­си ви­рос­ли.

Євфросина i всі три приятельки смi­ються.

Євфросина. От вже ко­жум'яцька прос­то­та! Чи вже ж ти ду­маєш, що у всiх па­нiв на го­ло­вi свої ко­си?

Оленка. Нев­же ж чу­жi?

Ольга. А чом же не вбра­тись i в чу­жi ко­си, аби бу­ло гар­но?

Оленка. А я все бу­ло ди­ву­юсь, чо­го в тих ба­га­тих па­нiв та­кi здо­ро­вецькi ко­си­ща, не­на­че в кож­ної ку­де­ля на го­ло­вi або по­вiс­мо ко­но­пель.

Євфросина. Ку­пи, Олен­ко, й со­бi та­ке по­вiс­мо та по­че­пи на го­ло­ву. По­ба­чиш, як пок­ра­щаєш.

Настя. Не­дур­но ти, Євфро­си­но, так сьогод­ня приб­ра­лась. Еге? Ко­гось ждеш?

Євфросина. Мо­же, ко­го й жду, та не ска­жу ко­го.

Настя. А я вга­даю, хоч ти й не ска­жеш.

Євфросина. Ба не вга­даєш!

Настя. Ба вга­даю.

Євфросина. Ба не вга­даєш.

Настя. Бо­дай я завт­рiшнього дня не дiж­да­ла, ко­ли не вга­даю.

Євфросина. Ану ска­жи, як по­чи­нається йо­го проз­ви­ще.

Настя. Го…

Євфросина. А да­лi?

Настя. Гост­рох­во…

Євфросина. А да­лi?

Настя. Гост­рох­во…

Євфросина. По­па­ла пальцем в са­мi­сiньке не­бо.

Настя. Знаю я йо­го! Бi­гає за ба­риш­ня­ми як не­са­мо­ви­тий.

ВИХIД 17

Ті самі й Свирид Іванович Гострохвостий.

Гострохвостий вхо­дить в шля­пi, в ру­ка­вич­ках i з па­лич­кою. Шляпа на го­ло­вi на­ба­кир. Вiн усе тре ру­ки - по­ка­зує ру­ка­вич­ки.

Євфросина (ти­хо). Як б'ється моє сер­це! Бо­же мiй!

Гострохвостий. (кла­няється). Мiй най­ниж­чий пок­лiн то­му, хто в сьому до­му, а по­пе­ред усього вам, Євфро­си­но Си­до­ров­но. (По­дає Євфро­си­нi ру­ку.) Хоч я не знаю, ко­го я тут ба­чу i з ким бу­ду роз­мов­ля­ти, але в до­мi та­кої ба­риш­нi, як Євфро­си­на Си­до­ров­на, я спо­дi­ва­юсь, що поз­на­ком­люсь не аби з ким. Рi­кi­мiн­дуй­те ме­не, про­шу вас. (Здiй­має ду­же по­ма­леньку ру­ка­вич­ки, щоб по­ка­за­ти їх.)

Євфросина. Се мої близькi при­ятельки i су­сi­ди.

Настя. Ме­нi здається, що ми та­ки не зов­сiм нез­на­ко­мi… Ме­нi здається, що ми вже десь ба­чи­лись.

Гострохвостий. Мо­же, мо­же… В ме­не так ба­гацько зна­ко­мих ба­ри­шень по всьому Києву, що й на два во­зи не за­бе­реш. Мо­же, я й за­був­ся. Рi­кi­мiн­ду­юсь вам: Сви­рид Iва­но­вич Гострохвостий. (Ти­хо.) З цiєю не варт би й зна­ко­ми­тись, як я при­ди­вив­ся при свiт­лi: нiс, як ци­бу­ля, а очi, як у со­ви. (До Ольги й Вар­ва­ри.) Рi­кi­мiн­ду­юсь i вам. Сви­рид Iва­но­вич Гострохвостий. (По­ба­чив­ши Олен­ку, пи­тає в Євфро­си­ни.) А це ж хто та­кий?

Євфросина. Та це моя ро­дич­ка… жи­ве тут не­да­леч­ке з ма­тiр'ю; тор­гу­ють яб­лу­ка­ми. Вбо­гi лю­ди.

Гострохвостий. (при­див­ляється до Олен­ки. Ти­хо). Яка ж во­на гар­на оця ко­жум'яцька мi­ща­ноч­ка! Та­кої й на Хре­ща­ти­ку, i в Лип­ках чор­та з два знай­деш. (До Євфро­си­ни го­лос­но.) Про­шу вас, по­рi­кi­мiн­дуй­те ме­не своїй ро­дич­цi. Для вас, Євфро­си­но Си­до­ров­но, я го­то­вий поз­на­ко­ми­тись з ва­ши­ми ро­ди­ча­ми, хоч

1 ... 3 4 5 ... 20
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На Кожумʼяках, Іван Семенович Левицький», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «На Кожумʼяках, Іван Семенович Левицький» жанру - 💙 Драматургія:


Коментарі та відгуки (0) до книги "На Кожумʼяках, Іван Семенович Левицький"