Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

— Мені прикро, що помилився у своїх судженнях.

— Дехто вважає, що ви справді поблажливий, Метью, — тихо сказав він. — Що вам бракує вогню і побожної ревності, навіть, можливо, вірності.

Лорд Кромвель мав звичку пильно заглядати в очі, не кліпаючи, аж ви відчуєте потребу опустити погляд. А тоді знову, піднявши голову, виявите, що ці суворі карі очі все ще пронизують вас. Я відчув, як стугонить моє серце. Я намагався тримати свої сумніви, свою втому в собі; безперечно, ні з ким не ділився.

— Мілорде, я є противником папізму, ним завжди і був.

Вимовляючи ці слова, я не міг не подумати про всіх тих, хто мусив давати таку саму відповідь перед ним під час допиту щодо їхньої відданості. Страх пронизав мене, мов спис, і я глибоко вдихнув, щоб заспокоїтися, сподіваючись, що він цього не помітить. За мить він повільно кивнув.

— Я маю для вас завдання, яке відповідає вашим талантам. Від цього може залежати майбутнє Реформи.

Він нахилився і взяв зі столу маленьку скриньку. Всередині, у центрі вигадливо вирізьбленої срібної колони, лежав скляний флакон із червоним порошком.

— Ось це, — тихо сказав він, — кров святого Панталеона, з якого язичники здерли шкіру живцем. З Девона. У день святого, казали монахи, кров ставала рідкою. Щороку сотні людей приходили побачити диво, повзли на руках і колінах і платили за привілей. Але гляньте. — Він обернув скриньку. — Бачите ту маленьку дірочку ззаду? Був ще один отвір у стіні, у якій встановлена скринька, і монах із піпеткою підливав у фіал маленькі крапельки підфарбованої води. І ось дивіться — свята кров, а точніше палена умбра, стає рідкою.

Я нахилився вперед і провів пальцем по отвору.

— Я чув про такі історії шахрайства.

— Ось що таке монашество. Обман, ідолопоклонство, жадібність і таємна вірність Папі Римському. — Він перевернув реліквію в руках, і крихітні червоні пластівці посипалися вниз. — Монастирі — це виразка в самому серці держави, і я випалю її залізом.

— Початок зроблено. Менші монастирі закриті.

— Це ледь шкрябнуло поверхню. Але з них ми отримали трохи грошей, а це розпалило апетит короля до захоплення великих монастирів, де є справжнє багатство. Двісті тих, що володіють шостою частиною багатства країни.

— Справді аж такі багаті?

Він кивнув.

— О так. Проте після заколоту минулої зими, коли двадцять тисяч бунтівників отаборилися на річці Дон, вимагаючи повернення своїх монастирів, я мушу діяти обережно. Король більше не примушуватиме до капітуляції, і він має рацію. Що мені потрібно, Метью, — це добровільна капітуляція.

— Але вони, звісно, ніколи…

Він криво всміхнувся.

— Є багато способів убити свиню. А тепер слухайте уважно, ця інформація є секретною. — Він нахилився вперед, говорив тихо і зосереджено. — Коли два роки тому перевіряли монастирі, я вимагав, щоб усе, що може їм нашкодити, ретельно записувалося. — Він кивнув на шафи, що стояли вздовж стін. — Це все там; содомія, блуд, зрадницьке проповідування. Таємно продане майно. І в монастирях у мене є щоразу більше інформаторів. — Він похмуро всміхнувся. — Я міг би стратити десяток абатів у Тайберні, але вичікував, далі тиснув, видавав нові суворі судові заборони, яких вони мусять дотримуватися. Тож залякав їх. — Він знову посміхнувся, а тоді раптом підкинув угору реліквію, схопив її і поклав серед своїх паперів.

— Я переконав короля дозволити мені вибрати десяток монастирів, на які зможу чинити особливий тиск. За останні два тижні я відрядив до монастирів підготовлених людей із пропозицією добровільно погодитися на розпуск: усім гарантовані пенсії, абатам — щедрі, а інакше — переслідування. Монастир Льюїса зі зрадницькими проповідями; Тичфілд, з якого пріор надіслав добірну інформацію про свою братію; Пітерборо. Після того як я змусив кілька монастирів добровільно розійтися, інші зрозуміють, що гра закінчилась, і підуть тихо. Я уважно стежив за переговорами, і все пройшло добре. До вчорашнього дня. — Він підняв лист зі свого столу. — Ви коли-небудь чули про монастир у Скарнсі?

— Ні, мілорде.

— І не було причини. Це монастир бенедиктинців у старому замуленому порту на березі Ла-Манш, на кордоні Кента і Сассекса. Він віддавна — осідок пороку, і згідно зі свідченнями місцевого мирового судді, який є одним із нас, абат задешево розпродує землі. Минулого тижня я послав туди Робіна Синґлтона все з’ясувати.

— Я знаю Синґлтона, — сказав я. — Виступав проти нього в суді. Вольовий чоловік. — Я завагався. — Проте, можливо, не найкращий адвокат.

— Ні, саме його вольовитість мені була потрібна. Конкретних доказів було небагато, і я хотів дізнатися, що він зможе витиснути з них. Для допомоги йому призначив фахівця з канонічного права, старого реформатора з Кембриджа на ім’я Лоуренс Ґудгепс. — Він порився у своїх паперах і передав мені листа. — Це я отримав від Ґудгепса вчора вранці.

Лист був нацарапаний нерозбірливим почерком, на аркуші паперу, вирваному з бухгалтерської книги.

Мілорде,

Я пишу поспіхом і надсилаю цей лист із хлопчиною з міста, оскільки тут нікому не довіряю. Мого комісара Синґлтона жорстоко вбили в самому серці монастиря, найжахливішим способом. Сьогодні вранці його знайшли на кухні в калюжі крові та з відрізаною головою. Це мусив зробити якийсь великий ворог Вашої Ясновельможності, та всі заперечують свою причетність. Церква спаплюжена, а велика реліквія Розкаяного Розбійника з її закривавленими цвяхами зникла. Я повідомив мирового суддю, і ми закликали абата тримати все в таємниці. Ми боїмося наслідків, якщо про це почують за межами монастиря.

Будь ласка, надішліть допомогу, мілорде, і скажіть, що мені слід робити.

Лоуренс Ґудгепс

— Вашого комісара вбили?

— Схоже на те. Старий, здається, нажаханий.

— Але якщо вбивця — монах, це лише наблизить розорення монастиря.

Кромвель кивнув.

— Знаю. Якийсь маніяк, якийсь усамітнений безумець, що нас ненавидить більше, ніж боїться. Проте ви бачите можливі наслідки? Я прагну, щоб ці монастирі здалися самі, як прецедент. Англійські закони й англійські традиції базуються на прецеденті.

— А це буде прецедент іншого ґатунку.

— Саме так. Удару завдано по владі короля — буквально. Старий Ґудгепс правильно зробив, наказавши тримати все в таємниці. Якщо історія набуде розголосу, подумайте, які ідеї вона підкине фанатикам і юродивим у кожному монастирі країни.

— А король знає?

Він знову важко втупився в мене.

— Якщо я скажу йому, він вибухне гнівом. Цілком імовірно, що вислав би солдатів і наказав би повісити абата на шпилі церкви. І на цьому настав би кінець моєму плану. Я мушу