Читати книгу - "Донька від Люцифера, Ірина Скрипник"

Після цього Латерія все ж зникла, залишивши Міхаеля самотнім зі своїми думками та страхами. Він відчайдушно намагався зрозуміти її слова, але кожна думка була, як голка, що проколювала його розум. Він відчував себе безпорадним і зневіреним. Тому повернувся назад до мене, але зробив це у своїй невидимій формі. Я навіть не відчувала його присутності.

Він же всюди ходив за мною кілька днів, спостерігаючи за кожним моїм рухом. Намагався відчути хоча б якісь ознаки нового життя в моєму животі. Він сидів поруч, коли я спала, і слухав, коли я мовчала. Але другого серцебиття ще не було чути… Жодного зайвого руху всередині мене також ще не було. Тоді навіть я ще не знала, що всередині мене щось створювалось. Про це знала тільки Латерія та її батько. 

——— Ти передала йому моє послання? — запитав Творець усього живого.

——— Так, батьку, — вклонилась йому Латерія.

——— Добре, подивимось, що він тепер робитиме…

Слова Творця були сповнені таємничої впевненості, ніби він вже знав майбутнє. Його спроба посміхнутись виглядала дещо незграбно, бо він забув, що був в образі пташки. Пташка ця сиділа на густих, колючих гілках ялинки, що росла у підніжжя гори Хімасі серед густих туманів. Її маленьке тільце було затиснене між гілками, і коли вона спробувала посміхнутись, це виглядало досить комічно. Пташині риси обличчя не могли передати людської емоції, тому її вираз залишався майже незмінним.

Латерія, богиня смерті, стояла поруч із деревом у своїй довгій бавовняній сукні. Її обличчя було похмурим, і вона не могла позбутися відчуття важкості. Вона збиралась піти звідти якнайшвидше. Але коли іі тіло почало розчинятись у темряві, дівчина почула, як Творець крикнув їй:

——— І продовжуй його спокушати! Я хочу знати, скільки ще він здатен витримати! 

Латерія відразу ж зупинилась. Тоді вона вже розуміла, що це завдання буде важким не тільки для Міхаеля, але й для неї самої. Проте вона також знала, що повинна виконати волю свого батька, навіть якщо це означало принести страждання іншим. Потерши під час роздумів своє тонке підборіддя, вона знову наблизилась до дерева. Її пальці нервово стиснули рукоять коси, яка була з нею, як символ її влади і сили.

——— Батьку, чи не занадто це все? Ви ж казали, що Міхаель подобається вам, що завдяки йому ви нарешті змогли відпочити, що він чудово справляється зі своєю роботою…

Її голос був тихим, але в ньому несподівано прозвучала нота протесту і непорозуміння. Тоді пташка злетіла з дерева. Крила розправились у повітрі, створюючи легкий шелест. За мить біля богині смерті сидів вже заєць. Його хутро було білосніжним, яскраво виділяючись на тлі лісу, а очі — темними, як нічне небо. Він дивився на Латерію поглядом, в якому було приховано більше мудрості, ніж можна було б очікувати від такого маленького створіння. 

——— Саме тому, — відповів він,  — я і хочу перевірити, чи достатньо міцна його віра? Я маю бути впевненим, що він не піде проти мене, як зробили це твої сестри. 

Його слова були сповнені прихованої загрози і попередження, а погляд залишався непроникним. Латерія тільки важко зітхнула.

——— Я зрозуміла, — вклонилась вона, — я зроблю все, що ви накажете мені. Але чи можу я вас запитати ще про дещо, батьку?

——— Звісно, — відповів їй заєць.

——— Скажіть, мене ви також перевіряли, коли наказали мені вбити мого коханого? 

——— Не памʼятаю, — відмахнувся маленькою лапкою Творець. — Не певен, що це було насправді… Взагалі мені вже час йти спати…

Після цих слів заєць зник, залишивши Латерію наодинці з її думками. Вона дивилася на місце, де він ще нещодавно сидів, і відчувала, як її серце стискається від болю. Та чи може вона сама піти проти нього? 

Приблизно через тиждень чи два було велике зібрання, на яке прибули навіть найстаріші вампіри. Вони зайняли почесні місця на сцені зруйнованого амфітеатру, що колись був місцем величних вистав. Тепер його холодні камені відображали тільки сяйво місяця, що освітлював наші обличчя. 

Старійшин було всього троє. В той день, який ельфи оголосили днем жалоби, загинуло дуже багато вампірів. Вірніше сказати, більшість. Нас залишилась всього тисяча. Ми сиділи колом, спостерігаючи за сценою і очікуючи рішення тих, хто мав бути наймудрішими з нас.

Першим почав той, що стояв посередині. Його постать була високою і статною. Його голос був владним, коли він заговорив:

——— Браття, сестри, діти мої, сьогодні настав саме той вечір, коли ми маємо обрати нового короля. Найкращим серед вас був Стефан, але він загинув місяць тому при дуже дивних обставинах. Тож почтимо його памʼять хвилиною мовчання.

Всі, як один, опустили голови і заплющили очі. Тиша накрила амфітеатр, наче невидима хвиля, пронизуючи нас своєю вагою. Вітер легенько колихав гілки дерев, що росли навколо, і це був єдиний звук, який порушував цю абсолютну тишу. Лише я продовжувала дивитись, не опускаючи голови. Час здавався зупиненим, але за моїми підрахунками, минуло десь двадцять секунд.

——— Отже, новим королем, а вірніше, новою королевою, стане … Лючія!

Всі почали аплодувати, і невдовзі я побачила, як з місця піднялась гарна білявка. Її очі блищали від збудження і гордості, а сукня ніби переливалась сріблом в місячному світлі. Вона зробила кілька уклонів і почала спускатись вниз. Рухи були граціозними і впевненими, наче вона була народжена саме  для цього моменту. Її усмішка була сяючою, а кожен крок — впевненим. Здавалося, що весь світ зараз належить їй.

——— Я проти! — піднялась я. 

Мій голос розрізав повітря, привертаючи до себе всі погляди. Всі відразу замовкли, здивовані моєю несподіваною інтервенцією. 

——— Лючія не вміє контролювати агресію! Через її імпульсивність наш рід загине! Нам не потрібен такий лідер! Нам не потрібна така королева! Нам взагалі не потрібна королева!

Відчуваючи на собі погляди всіх присутніх, я зрозуміла, що зворотного шляху вже немає. Всі дивилися на мене з різними емоціями: від подиву до гніву, але я вирішила, що нехай воно вже все котиться під три чорти, і почала говорити те, що думала насправді: