Читати книгу - "Донька від Люцифера, Ірина Скрипник"

——— Той, кого ми оберемо, має бути лише нашим представником перед людьми та ельфами! Всі важливі рішення мають прийматись шляхом голосування більшості! Тільки так вампіри зуміють вижити в новому світі! Настав час залишити вже нам монархію у минулому, як зробила це більшість людських країн по всій Пангеї! Інакше на нас і надалі полюватимуть, бо вважатимуть монстрами!

Мої слова відбивалися луною по зруйнованому амфітеатру, проникаючи в кожен куток і заповнюючи простір. Старі та поважні вампіри дивилися на мене з недовірою і здивуванням. Проте навіть в їхніх очах була іскорка зацікавленості. Вони точно знали, що я кажу правду, але прийняти це не могли. Їм було легше слідувати старим традиціям, які вони берегли століттями. Вони були прив'язані до своєї старої системи, яка вже давно втратила свою актуальність.

——— Хто це така? — тихо запитав найстаріший вампір у тих двох, що стояли за його спиною.

——— Це — Еліза, — миттєво відповіли йому.

——— Що? Та сама Еліза?

Його очі примружились. Він почав придивлятися до мене з новою увагою. Його погляд був настільки пронизливим, що здавалося, наче він намагається проникнути мені в душу. Моя історія була відома кожному присутньому. Кожен вампір знав про мене і мого покійного чоловіка. І сьогодні я нарешті вирішила піти проти системи, проти всього, що вони знали і у що вірили.

За мить він розчинився у повітрі і постав переді мною. Його постать була могутньою і величною. Здавалося, що навіть повітря навколо нього стало густішим. Він дивився на мене своїми пронизливими очима, наче намагаючись зламати мій дух своєю силою.

——— Твій покійний чоловік був найкращим вампіром серед всіх, хто жив колись на цій землі. У нього були всі якості, необхідні вампіру. Ми сліпо шли за ним, не ставивши йому запитань, і з розкритими ротами чекали нового наказу, як небесну благодать. Проте ти інша, — він раптом дав мені ляпаса. Його удар був сильним і несподіваним, і обличчя запалало від болю. — Ти позбавляєшся будь-якого права називати себе вампіром і знаходитись на території, що належить нам зараз або належатимуть у майбутньому! У тебе є пʼять хвилин, щоб покинути наше зібрання!

Я подивилася на переляканий натовп, що стежив за моїм приниженням. Їхні очі були наповнені страхом і нерозумінням, але я відчувала в них і щось інше — бажання змін, надію на краще майбутнє. Проте ніхто не наважувався зробити хоч щось. Всі слухняно сиділи мовчки, наче маріонетки, якими керували страх і звички. Тільки я посміла щось сказати. Гордо, піднявши голову, я попрямувала до виходу.

——— Ох, як же ви багато не знаєте про свого мертвого короля! Він був ще тим покидьком! — зупинилась я, ще раз оглядаючи натовп. — А я взагалі не хотіла обертатися…

——— Пішла геть з моїх очей! — затупотів ногами найстаріший. 

Його обурення було таким сильним, що здавалося, наче самі стіни здригнулися від його крику. Проте я спокійно вийшла з амфітеатру, відчуваючи на собі важкість поглядів вампірів, і попрямувала до пабу, де на мене чекав Седрик.

Паб той знаходився в одному поселенні під назвою Айрісвіль. Це було одне з тих небагатьох міст, до якого нежить так і не дійшла. Воно знаходилось на півночі Пангеї. Щоб його знайти на мапі, потрібно було одним пальцем провести вгору від залишків Беркісу і іншим пальцем вліво від Грінхелзу. Саме місто було затишним, з вузькими вуличками та старими будівлями.

Ми із Седриком оселилися недалеко від Айрісвілю в покинутому будинку лісника. Будинок був доволі зручним, хоч і мав всього одну кімнату. Її Седрик люб’язно віддав мені, а сам перелаштував колишню кухню під свій куток. Нам цього вистачало. Ми були задоволені. Довкола будинку росли густі дерева, що створювали природну завісу від сторонніх очей, і ми відчували себе більш-менш захищеними.

Увійшовши в паб, я відразу ж помітила його постать біля стійки. Він також помітив мене і замовив два кухлі з елем. Я сіла поруч з похмурим обличчям. Атмосфера в пабі була гомінка, наповнена запахами смаженого м'яса та диму від печі, яка горіла у дальньому кутку.

——— Схоже, — замислився ельф, — цього буде замало. Замовити ще?

——— Та якось не хочеться, — відставила я від себе кухоль і поклала голову на стійку. — Настрою взагалі немає!

——— Отже, проблеми не завжди через мене, — зрадів раптом Седрик і потягнувся до кухля. 

Його обличчя осяяла легка усмішка, що виглядала трохи дивно, наче він знав щось, чого я не знала. Я зітхнула. Потім ще раз глянула на нього і, примружившись, запитала:

——— Чому ти так радієш? Мене взагалі-то виключили з роду!

——— Так, мене теж, — засміявся він і зробив кілька ковтків. 

Його сміх був теплим і щирим, хоча ситуація навколо нас була зовсім не весела. Сівши рівно, я перевела погляд у бік закусок. Хотілось чогось погризти. Хоча це було доволі нетиповим бажанням для вампіра, але мій організм почав чогось вимагати від мене, наче хотів зробити якісь запаси. Паб був старий і затишний, зі стінами, вкритими дерев'яними панелями, і старими картинами, що висіли над стійкою. Картини зображували сцени стародавніх битв і мисливських подвигів, додаючи місцю певну атмосферу.

Знаходячись тут, я відчувала, як спокій поступово повертався до мене, хоча на душі досі було важко. Кутки кімнати були поглинуті тінями, і лише вогні від свічок та каміну розганяли темряву.

Проковтнувши слину, я перевела погляд на шию Седрика. Туди, де гарно виступали його судини. Проте крові мені чомусь не хотілось. Хотілось чогось іншого. Невже стрес так вплинув на мене?

Подумавши ще трохи, я замовила собі ковбаски, чим неабияк здивувала мого товариша. Він підняв одну брову і з цікавістю дивився на мене, ніби намагаючись зрозуміти, що відбувається в моїй голові.

——— Не думав, що вигнання з роду прям так впливає на вампірів…