Читати книгу - "Холодна атмосфера, Агне Ашкелянець"

Чиїсь руки майнули в темряві й схопили собаку за нашийник.

— Лежати! Лежати, Генрі! Лежати, кому я сказав!

— Що трапилось? — До них підбігла Белана.

— Зробив підкоп, — пояснив Арсеній Паустовський, стоячи над втихомиреною собакою. — Він часто забігає сюди, ми вже замучились після нього закопувати ями. Я, як почув гавкіт, відразу зрозумів, що відбувається. Видно, сплутав вашого гостя з грабіжником. А взагалі він толковий пес, добре захищає територію.

— Але це не мій гість, — розгублено розвела руками Белана. — Хто ви такий і що робите в мене у дворі?

— Трясця твоїй матері! — заверещав Юра Осоцький, приходячи до тями. — Та де ж це бачено, щоб на мене, МЕНЕ, собак спускати? Та я самого голову села возив, ось цими руками машину крутив! Всіх під суд! Усіх вас під суд, сволочі!

— Дядько Юра?

— Та який я тобі дядько, паразит?! Ти хто взагалі такий? Сопляк, чортове поріддя!

Іще багато всього наговорив би Юра, та Арсеній вправно виштовхнув його з двору, а тоді його, все ще збудженого, підібрали товариші. Коли Арсеній грюкнув хвірткою і повернувся, він побачив Генрі, котрий ластився до Белани. Здавалось, стареньку зовсім не тривожила велика чорна німецька вівчарка, навпаки, ці двоє знайшли спільну мову.

— Це дядько Юра. Він безневинний, просто любить випити. Вочевидь, переплутав дім, живе тут недалеко.

— Я завжди хотіла собаку, — зізналась Белана з щасливою усмішкою на обличчі, — але Паша, мій покійний чоловік, був проти. Він більше по котах був. Що ж, схоже, ви знову мене врятували. Не вистачало ще одного покійника на мою старість.

Погладивши Генрі, Белана пішла в дім. Генрі задоволено махав хвостом.

— Що ти, друже? Підемо, ти вже досить натворив.