Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

Наприкінці серпня, перед нападом німців на Польщу, Марійку на вулиці зустрів пічник Василь. Секретом, що він — керівник сільського відділку ОУН, так званий станичний, було лише для польської поліції.

— Ось що, Марічко, зайди до мене надвечір, треба побалакати.

— Добре, вуйку, обов’язково прийду.

Увечері того ж дня дівчина постукала в хату станичного та несміливо привіталася:

— Слава Йсу…

— Слава навіки, доню, заходь, сідай…

Марійка всілася на краєчок стільця.

— Ось що, доню, я хтів у тебе запитати. Як ти відносишся до того, що наш народ, вельми працелюбний та талановитий, досі не має власної держави? Все по нас хтось топчеться: чи то австріяки, чи то поляки, чи то москалі… І все нами хтось керує, а ми власного слова й сказати не можемо?

Коли станичний покликав її на розмову, Марійка щось подібне очікувала, але все ж завмерла. Пригадалося, як вони з хлопцями та подругами обговорювали страту оунівців Василя Біласа та Дмитра Данилишина, що відбулася кілька років тому.

— Нічого ти, Марійко, не розумієш! — гарячкував Василь Когут, — вони — справжні герої! І що з того, що пошту пограбували? Пошта чия? Ляхівська? Ото ж бо!

— Але ж загинула людина!

— Ну то й що? І взагалі, не людина, а лях!

— А хіба поляки не люди?

— Люди то люди, але ж окупанти! А гроші куди пішли? На боротьбу з тими ж ляхами! А те, що поляка вбили, так ніхто їх сюди не кликав, хай забираються звідси… Бо будемо їх ще вбивати! Багато вбивати, доки не полишать нас у спокої!

— Отже, вони зробили усе правильно?

— Певен! І загинули за Україну, отже вони — герої! — І Василь рубонув повітря рукою, наче козак шаблею. Марійка запам’ятала цю розмову і ось зараз теж має змогу долучитися до цієї боротьби, у якій можна насправді загинути. А чи має сенс після смерті, герой ти, чи ні? Хіба тобі, мертвому, не однаково? А може, й не однаково… Матусю тільки шкода…

— Про що замислилася, доню? — перепинив її роздуми станичний, — що відповіси на моє питання?

— А що, вуйку Василю, хіба може бути на це запитання якась інша відповідь? Звісно ж, погано! Це ж наша земля!

— Правильно кажеш, доню. За це ми і боремося, щоб на своїй землі хазяйнувати. Отже так, Марійко, нам зараз потрібна зв’язкова. Нічого складного у цій справі немає: тут взяла, туди віднесла й усе. Більше нічого від тебе не потрібно, і знати більше тобі теж не потрібно, зрозуміло?

— Так…

— Добре! Отже приходь у неділю до мене після Служби Божої. Присягнеш на вірність нашій справі. І май на увазі, доки ще не пізно: якщо присягнеш, то зворотнього шляху не буде. А за порушення присяги у нас одне покарання: смерть!

У неї від цих слів похололо у грудях. Здалося, що біля скроні погрозливо свиснула куля, на вістрі якої маленькою цяточкою чорніла та сама смерть, про яку казав зараз пічник Василь. У відповідь вона спромоглася лише на те, щоб кивнути головою: зрозуміла.

Увесь наступний день Марійка ходила тиха та задумлива. Мати помітила, що з дочкою діється щось не те, але запитала лише надвечір:

— Доню, якась ти не така… Щось трапилося?

— Ні, мамо, нічого… Просто замріялася.

Мати подумала, що доня сумує за кимсь із хлопців.

— Ой, доню, не журися! Хлопців на твій вік ще вистачить! Які твої літа? А якщо твій Василь…

— Який ще Василь?

— Марійко, та хіба я очей не маю? Чи в іншому селі живу? Півсела вас вже оженили, а інша половина навіть і розлучити встигла!

— Ну, матусю, ви вже скажете…

— А шо? Незабаром, мабуть, Когути сватів будуть засилати? Наче, самий час, га? — мати посміхнулася.

Марічка почервоніла:

— Ну, мамо… — а сама подумала, — ой, мамусю, не знаєте ви, на яку справу донька згодилася! Може, доведеться не до вівтаря йти, а на цвинтар мене везти… Та й чи буде та могилка? — і важко зітхнула.

— Ой-йой-йой, доню… — уважно поглянула мати, — щось тут не теє… Не гаразд…

Але як не допитувалася, нічого донька їй не сказала, пам’ятала пересторогу пічника.

У неділю після служби, коли відкалатали дзвони на високій дзвіниці, Марійка крутнулась, мов дзиґа, війнула подолом святкового платтячка і зникла у натовпі односельців, не давши матері змоги запитати, куди це вона зібралася. За кілька хвилин постукала в двері знайомої хати.

— Заходь, Марійко, заходь… Я вже чекаю на тебе.

На її подив у хаті більше нікого не було. Марійка збентежилася. Станичний одразу зрозумів її почуття, наче бачив наскрізь.

— А ти думала, що тут повна хата гостей, столи накриті, музики грають і танці до упаду? Ні, доню. Те, чим ми займаємось, вимагає повної таємниці, тому жодної зайвої пари очей чи вух ні зараз, ні потім. Те, що ти зв’язкова, будуть знати лише ти, я та той, до кого ти понесеш пошту. А той, до кого пошта, буде знати лише твоє псевдо, яке ми зараз вигадаємо.

Станичний посміхнувся, побачивши, що обличчя у Марії від цих слів видовжилося. А вона ж думала… А вона ж мріяла… Нікому в житті вона не розповіла б про що мріяла, та і самій їй було соромно, але ж мати мала рацію! Ой, мала, коли говорила про Василя Когута! А Василь наче й не бачив її на вулиці, коли йшла мимо. Так… Поведе оком та знов з хлопцями балакає чи зі своєю конякою вовтузиться, хай їй грець! Щоб у тої коняки усі підкови повідпадали! А коли б Василь узнав, хто Марічка насправді! Що вона геройськи за Україну бореться, за щасливе життя готова голову скласти, от тоді б він подивився на неї зовсім по-іншому!

— Ну, то що, не передумала? Останній раз тебе запитую.

— Hi, — твердо відповіла дівчина та труснула головою, аж волосся сіпнулось.

— Тоді добре, ходи до тої кімнати, — вказав на прочинені двері.

Зайшли. У напівтемряві побачила стіл, накритий білою скатертиною, ікону, біля якої горіли дві свічки, а на столі лежав аркуш паперу.

— Бери та читай, вголос читай. Це Декалог націоналіста, твоя клятва, в разі порушення якої… — він значуще замовк.

Марічка з острахом взяла аркуш.

— «Я — дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя»… — вона несміливо глянула на пічника, — це про що?

Василь посміхнувся:

— Потім зрозумієш…

Марічка знову опустила погляд на аркуш і вже не відволікаючись продовжила:

«1. Здобудеш Українську Державу,