Читати книгу - "Машина часу"

– Тепер мені хотілося б, аби ви усвідомили для себе: якщо натиснути на цей важіль, то Машина почне линути в майбутнє; що ж до іншого важеля, то він надає Машині задній хід. Це крісло – місце для Мандрівника в Часі. Зараз я натисну на цей важіль – і Машина вирушить у майбутнє. Вона зникне, ми не бачитимемо її. Тому постарайтеся ретельно роздивитися її. Огляньте також стіл і переконайтеся, що тут немає ніякого фокуса. Я зовсім не хочу втратити цю модель, а тим більше не хочу, щоб мене стали називати шарлатаном.

Минуло близько хвилини. Психолог, як мені здалося, збирався щось сказати, але, мабуть, передумав. Мандрівник у Часі, змірявши нас уважним поглядом, простяг руку до важеля.

– Ні, – сказав він раптом. – Дайте мені вашу руку. – І, обернувшись до Психолога, взяв його за руку та звелів йому вказівним пальцем натиснути на важіль.

Таким чином, Психолог сам відправив модель Машини часу в її нескінченну подорож. Ми всі бачили, як повернувся важіль. Я абсолютно переконаний, що тут не було навіть найменшого обману.

Ми відчули легкий подув вітру; вогонь у лампі гойднувся. Одна зі свічок, які стояли на каміні, згасла. Маленька Машина раптом зробила коливний оберт, і її обриси стали розмитими; секунду ми бачили її як примару, як вихор тьмяної мерехтливої бронзи і слонової кістки, а потім – так: вона зникла! На столі залишилася тільки лампа.

Майже хвилину всі мовчали. Нарешті Фільбі вилаявся.

Психолог, оговтавшись від першого потрясіння, зазирнув під стіл. Мандрівник у Часі розсміявся.

– Ну? – весело запитав він, передражнюючи Психолога.

Потім Мандрівник у Часі встав і, підійшовши до каміна, на якому стояла табакерка, почав спокійно набивати люльку.

Ми переглянулися.

– Слухайте, – сказав Лікар, – ви це серйозно? Невже ви справді вірите в те, що ця Машина вирушила подорожувати в часі?

– Без сумніву, – коротко відповів Мандрівник у Часі й нахилився до каміна, щоб запалити скіпку.

Закуривши люльку, він подивився Психологові у вічі.

Психолог, воліючи приховати свою зніяковілість, дістав сигару й, забувши обрізати кінець, марно намагався закурити її.

– Хотілося б додати, – сказав Мандрівник у Часі, – що в мене майже закінчено велику Машину. – Він кивнув у бік лабораторії. – І коли вона буде зібрана, я маю намір сам здійснити подорож.

– Ви наполягаєте на тому, що ваша модель подалася в майбутнє? – запитав Фільбі.

– У майбутнє чи в минуле – я поки що не знаю.

Після невеликої паузи Психолог раптом заявив:

– Машина мусила вирушити в минуле, якщо тільки вона взагалі куди-небудь вирушила.

– Чому? – запитав Мандрівник у Часі.

– Думаю, що якби Машина не рухалася в просторі й подалася в майбутнє, то ввесь час залишалася б із нами: адже й ми подорожуємо туди ж таки!

– Але, – заперечив я, – якби Машина вирушила в минуле, ми б бачили її – і щойно ввійшовши до кімнати, і минулого вівторка, коли ми теж були тут, і позаминулого вівторка…

– Серйозні заперечення, – зауважив Провінційний Мер і з байдужим виглядом повернувся до Мандрівника в Часі.

– Аніскілечки, – відповів Мандрівник у Часі й обернувся до Психолога: – Ви, я бачу, задумалися. Ну що ж, саме ви і зможете їм пояснити. Адже це, бачте-но, буде враження за межею сприйняття, невизначене враження, правда?

– Ну звісно, – погодився з ним Психолог і відразу ж звернувся до нас: – Із погляду психології, все доволі просто. Я мав би здогадатися раніше. Це досить ясно й дійсно служить для підтримки парадокса. Ми не можемо бачити й не можемо визначити рух цієї Машини так само, як не можемо бачити спиці колеса, яке обертається, або кулю, що летить у повітрі. Якщо Машина рухається в часі у п’ятдесят або в сто разів швидше, ніж ми, якщо вона проходить за секунду відстань, котру ми проходимо за хвилину, то враження, справлене нею, повинне дорівнювати одній п’ятдесятій або одній сотій того враження, яке вона б справила, якби не рухалася в часі. Це вельми просто…

Він провів рукою по тому просторі, де раніше стояла Машина.

– Бачите? – спитав Психолог, осміхаючись.

Ми не зводили очей із порожнього столу протягом декількох хвилин. Нарешті Мандрівник у Часі запитав нас, що ми думаємо про це.

– Зараз, коли надворі ніч, усе виглядає досить правдоподібно, – відповів Лікар, – але почекаймо до завтра. Як-то кажуть, уранці голова свіжіша.

– Може, ви хочете глянути на велику Машину часу? – поцікавився Мандрівник.

Він узяв у руки лампу й повів нас довгим холодним коридором до своєї лабораторії. Я добре пам’ятаю мерехтливе світло лампи, дивний широкий силует винахідника, розтанцьовані тіні на стінах; ми йшли за ним, здивовані, але все ще не довіряючи; пам’ятаю, як ми побачили в лабораторії велику копію маленького механізму, того самого, котрий зник на наших очах.

Одні частини Машини були виготовлені з нікелю, інші – зі слонової кістки, деякі ж деталі були, безсумнівно, вирізані або випиляні з гірського кришталю. Загалом, Машина була майже готова. Я помітив вигнуті, ще до кінця не зроблені кришталеві стрижні, які лежали на лаві поруч із кресленнями, і взяв один із них, прагнучи краще роздивитися. Очевидно, стрижень був виготовлений із кварцу.

– Послухайте, – сказав Лікар, – ви й справді затіяли все це всерйоз? Чи, може, це жарт на кшталт тієї химери, яку нам показували на Різдво?

– На цій Машині, – сказав Мандрівник, піднявши лампу над головою, – я маю намір досліджувати час. Гадаю, ви розумієте, про що йдеться? Ніколи в житті я не був серйозніший, аніж тепер.

Ніхто з нас не знав, як поставитися до його слів. Фільбі, глипнувши через плече Лікаря, багатозначно підморгнув мені.

Мандрівник повертається

Я думаю, що тоді ніхто з нас не вірив у Машину часу. Справа в тому, що Мандрівник у Часі належав до числа людей, які занадто розумні, щоб їм можна було вірити. Ви ніколи не відчували, що ось він – увесь перед вами? Завжди здавалося, що за його відвертістю щось криється, – словом, якась лукава простодушність. Якби цю модель нам продемонстрував Фільбі й у тих самих словах пояснив її сутність, ми виявили б набагато менше скептицизму. Мотив його дій був би цілком зрозумілий: кожен ковбасник міг би зрозуміти Фільбі! Але Мандрівник у Часі був чималим диваком, і ми не довіряли йому. Те, що уславило б іншу, менш розумну людину, в нього виходило як фокус. І взагалі це помилка – робити що-небудь