Читати книгу - "Машина часу"

Я вважаю, що саме тому протягом тижня, від одного вівторка до наступного, ніхто з нас особливо не розводився про дивну подорож у часі, хоча, без сумніву, не тільки мені одному спадали на думку різні гадки про незвичайні можливості, пов’язані з такою мандрівкою. Її видима правдоподібність і практична неймовірність, анахронізми й цілковитий хаос – усе це справило на нас дуже сильне враження.

Що стосується мене особисто, то я був особливо зацікавлений фокусом із моделлю. Пам’ятаю, що я розмовляв про це з Лікарем, якого зустрів у п’ятницю в Ліннеївському товаристві.[1] Він казав, що бачив щось подібне в Тюбінґені, і надавав особливого значення тому, що одну зі свічок погасило коливанням повітря. Але як був зроблений фокус, він усе ж таки пояснити не міг.

Наступного вівторка я знову вирушив у Річмонд – схоже, я був одним із найбільш постійних відвідувачів Мандрівника в Часі, – але приїхав пізно й уже застав там кількох чоловіків, котрі сиділи у вітальні.

Лікар стояв біля каміна, тримаючи в одній руці аркуш паперу, а в другій годинник. Я озирнувся, але господаря ніде не було видно.

– Пів на восьму, – сказав Лікар. – По-моєму, час і повечеряти.

– А де ж хазяїн? – запитав я.

– Ви щойно прийшли? Імовірно, він затримується. Дивно, але в цій записці господар просить мене розпорядитися вечерею, якщо його не буде до сьомої години. Пише, що все пояснить нам, коли повернеться.

– Шкода, якщо він не встигне до вечері, – мовив Видавець однієї популярної газети.

Лікар подзвонив.

Із присутніх на тому пам’ятному обіді, окрім мене й Лікаря, був тільки Психолог. Із нових були: Бленк, згаданий Видавець, Журналіст і ще якийсь тихий, соромливий чоловік із бородою, якого я не знав і який, наскільки я міг судити, не вимовив ані слова протягом усього вечора.

За столом розмірковували про те, куди міг подітися хазяїн, і я напівжартома зауважив, що він, можливо, вирушив у свою подорож у часі. Видавець попросив пояснити йому, що це означає, і Психолог узявся досить ваговито розповідати про «дотепний парадокс і фокус», свідками якого ми стали минулого тижня. Він уже дійшов до середини свого оповідання, коли двері в коридор безгучно відчинилася. Я сидів саме навпроти дверей і першим побачив господаря оселі.

– А! – закричав я. – Ну нарешті!..

Двері відчинилися навстіж, і перед нами постав Мандрівник у Часі.

Я мимоволі скрикнув від подиву. Потім і Лікар, побачивши його, теж зойкнув:

– Господи! Що з вами сталося, друже?!

Усі, хто сидів за столом, разом обернулися до дверей.

І справді, вигляд наш господар мав украй кумедний. Його брудний сюртук був увесь покритий якимись зеленими плямами, а скуйовджене волосся, як мені здалося, стало сивішим, аніж звичайно – чи тому, що було припорошене пилом, а чи тому, що й справді посивіло. Мертвотно-блідий, із підсохлим порізом на підборідді та стражденним виразом на застиглому обличчі, він на хвилину зупинився на порозі, начебто осліплений світлом.

Потім, накульгуючи, він увійшов у кімнату; таке кульгання мені траплялося бачити у волоцюг, які часто натирали собі ноги.

Ми дивилися на нього й чекали, коли він заговорить.

Але Мандрівник у Часі, не сказавши жодного слова, зі значними зусиллями добрався до столу й потягнувся до пляшки. Видавець наповнив келих шампанським і підсунув йому. Хазяїн залпом випив його і, здавалося, став потроху приходити до тями: він оглянув стіл, і тінь колишньої посмішки промайнула на його обличчі.

– Бога ради, що з вами? – запитав Лікар.

Мандрівник у Часі начебто й не чув його запитання.

– Не звертайте на мене уваги, – мовив він, злегка затинаючись. – Мені вже краще…

Він удруге простягнув келих за шампанським і знову випив залпом.

– Ось так добре! – вигукнув він.

Його очі заблищали, на щоках з’явився легкий рум’янець. Глянувши на нас із якимось невизначеним схваленням, Мандрівник у Часі пройшовся по теплій і затишній кімнаті.

– Я піду вмиюся та переодягнуся… потім повернуся й усе поясню вам, – заговорив він, знову почавши затинатися, начебто йому доводилося добирати слова. – Залишіть мені шматок баранини. Мені смертельно хочеться м’яса…

Побачивши Видавця, котрий був нечастим гостем у його домівці, господар поцікавився станом його здоров’я. А Видавець поставив йому якесь запитання.

– Зараз, зараз… – відповів Мандрівник у Часі. – У мене… ні, просто смішно! Ще хвилина – і я прийду до тями.

Він поставив келих і пішов до дверей, котрі ведуть на сходи. Я знову звернув увагу на його кульгавість і м’яке човгання кроків.

Підвівшись із місця, я глянув на його ноги. На них не було нічого, крім подертих і закривавлених шкарпеток.

Двері зачинилися. Я хотів був піти за господарем, але відразу ж згадав, що він терпіти не може, щоб коло нього клопотали. Якийсь час я, попри зусилля, не міг зібрати докупи думки.

– Примітна поведінка видатного вченого, – почув я голос Видавця, котрий за звичкою висловлювався заголовками газетних статей.

Це примусило мене знову звернути увагу на яскраво освітлений обідній стіл.

– У чому річ? – запитав Журналіст. – А й справді, чи не удавав він, часом, де-небудь отакого бурлаку? Я не розумію!..

Я зустрівся поглядом із Психологом і прочитав на його обличчі відбиття власних думок. Я подумав про подорож у часі й про самого Мандрівника в Часі, який, накульгуючи, із зусиллями підіймався сходами. Однак навряд чи ще хтось помітив його кульгавість.

Першим отямився Лікар. Він подзвонив – хазяїн наш терпіти не міг, аби слуги залишалися в кімнаті під час вечері, – і звелів подавати наступну страву.

Видавець, щось бурмочучи собі під ніс, заходився працювати ножем і виделкою, і Мовчазний гість також узяв із нього приклад.

Вечеря поновилася. Розмова, у проміжках між паузами, обмежувалася лише здивованими вигуками.

Цікавість Видавця була найвищою мірою збуджена.

– Чи часом наш спільний друг не поповнює свої скромні доходи, збираючи милостиню? А може, він потерпає від того, що трапилося з Навуходоносором?[2] – запитав він.

– Я переконаний, що це має стосунок до Машини часу, – сказав я, спробувавши продовжити перервану розповідь Психолога про наші попередні збори тут.

Видавець став заперечувати.

– Щіток для чищення в них немає, абощо?! – вигукнув він. – Невже людина може вкритися пилом тому, що обертається у своєму парадоксі?…