Читати книгу - "Йолікі. Частина перша. Сни, Марко Кейк"

Нарешті в його голосі впевненість. Він все пам’ятає. Пригадувати легше, коли закриєш очі. 
- Так, я Йолікі... Чи Йоліка, це неважливо, ні. Я жінка, молода, я точно жінка! І в мене була дитина. А потім її не стало...Тобто,  я так думаю. Я, Йолікі. А я – оцей я – знаю точно, що дитина є. І мені це наснилося... Але то не сон, а правда. – Сашуня задумливо схиляє голову до одного плеча. Потім до іншого, так і не відкриваючи очей. Йому треба розплутати те, що накрутив у голові сон. – І я молода. Мене люблять, дуже люблять... І ще я вмію малювати.  
Керрол не знає, що казати. Ігристе точно було зайвим – Золотце понесло на хвилях мрій. От чого, а малювати він не вмів. І надзвичайно заздрив тим, хто вміє. 
- Добре. Ти жінка, молода. гарно малюєш, і ти думаєш, що в тебе не стало дитини. Але вона є. Де? 
- Та звідки ж я знаю! Я лежу, ворухнутися не можу, тільки дивлюся. На вікно,  на стіни, на пататулок...
- На стелю.
- Аха, дякую. На неї. Вона така сіренька, і світильничок круглий, майже не світить... Ніч... Я лежу, а спати не можу. І плачу-плачу, бо мені сумно, і сльози біжааать... і я гукаю мене. 
- Тебе – Сашу Алісова, особисто? 
Саркастичне чортеня кривить зверхню мармизу. 
- Угу. Точно. Волаю не своїм гласом: «Агов, Олександре Порфірієвичу, де ви є? Камон до мене в бісові нетрі, поплачемо разом!!!». Звісно, що не по імені. Просто когось, хто б почув. 
- Почув людину, яка не може розмовляти?
- Ну, так, я ж кажу сто разів. Ні розмовляти, ні поворухнутися. Е, ні, стоп, не треба на мене так дивитися. У тебе погляд людини, яка пригадує номер телефону психічної лікарні. Я там був, мені не сподобалося. Я не того.  Хоч Грицько і каже, що у мене в голові пшоняна каша цвіте...
- Гречка.
- Навіть якщо всі каші світу – я нормальний!  Я просто хочу розповісти, мені треба, бо мене погукали!
- Йолікі?
- Вона.
Керрол посміхається. У нього вигляд людини, яка нарешті тримає ситуацію під контролем. Телефон «психічної» лікарні пригадувати не потрібно. По-перше,  завжди можна викликати швидку. А по-друге, йому зрозуміло, що відбувається. Сашко ж не тільки блискучий суперсенсор, живий далекопланетний датчик, здатний на дива, він ще й транслятор не слабкий. І приймач. Перцептор. 
А що та Йолікі погукала його без слів – не диво. Його так весь день гукають. На роботі. Подумки, по каналам розумового зв’язку. Думка не боїться викривлень простору і часу, Не знає про перепону відстані, матерії (існують деякі винятки, як от, наприклад, метал), енергетичних полів. Тут подумав – там спіймав. Ідеальний зв’язок. Поки тебе не починають наздоганяти у снах якісь невідомі Йолікі. 
Зазвичай він екранується, бо це збожеволіти можна – все навколо чути і сприймати. А уві сні «хватонув»  посланнячко. Тепер би дізнатися, чиє і звідки. Випадок не пересічний. Бідній жінці допомога потрібна. Аж до суперсенсора Алісова докричалася. Можливо, навіть не з Землі.
Сашко це майже зразу, автоматично зрозумів, і він шукає, хто б занотував його сприйняту по каналу розумового зв’язку інформацію. Став свідком суперсенсорного контакту. А Керролу тільки дійшло. Таки старіє.
- Отже, увага. Переходимо до головного. 
- Головного? – погляд Сашіньки, наче на коліщатках, їде в бік ігристого. 
- Ні, не до того головного. – Керрол прибирає пляшку як найбільший відволікаючий фактор. - Ніяких брютів. Ось тобі свіжий чай, ось оладки. Яєшню ти спотворив, і вона вже задубла, ай-ай. Їж і розповідай далі. Більше. Що пам’ятаєш.  - Він навіть записничок взяв. Нічого не можна прогавити. – Мені здалося, ти не  знаєш, де знаходиться Йолікі та її дитина?
- Де Йолікі – не знаю. В кімнаті з вікном, і все. А дитина – ясно де. У неї в животі.
Зовсім гарно. Та бідолашна ще й вагітна. 
- Сподіваюся, ти лежиш в теплій, чистій кімнаті і не на підлозі?
- Нііі... – Сашуня вже спокійний і радий, що йому повірили, наминає млинці і сьорбає чай. – На м’якенькому, у ліжку.
- Звідки знаєш,ти ж не можеш ворушитися?
- Так сра... спині не твердо.
- Переконав, переконав. А чому ти вирішив, що ти - людська жінка? Ти ж можеш бути – там, у сні – іншої раси, іншого виду. В Галактиці вас, ППЦешок,  безліч.
- Сам ти пепецешка. У мене людські руки, і вони лежать переді мною ось так, їх гарно видно, на одній ще й два персні – досить  приємні, я тобі скажу, і не золоті (Сашінька терпіти не може золото). А ще я тобі скажу: у мене  - там -  довге волосся, руде, отак навколо лежить, як море, хвилями, хви... Ти чого знову смієшся?
- Бо воно в тебе і тут довге, і хвилями, хвилями...
- Не смішно. Ви не дозволяєте мені стригтися – і насміхаєтеся. Огидно з вашого боку. Ось долиса вистрижуся – будете знати, аха. – Золотце вже не вперше шантажує своїми пострижинами, бо разом з волоссям надовго втратить здібності до суперсенсорства, а то важкий удар для всього Космоцентру. І тому цього ніколи не буде. Волоссячко в нього гарне, ледь хвилясте, зате лискуче та шовкове, як трава біля річки. Незвичайного відтінку – наче срібне прядиво. В ньому дійсно багато срібла. Особливість організму чи навіть раси. Ніхто не знає напевне. Сашінька, Золотце сріблясте,  один зі свого народу в нашому світі, порівняти ні з ким. Можливо,  то на краще. Два таких  янголятка для нашого хиткого світу – занадто велике навантаження.
- А обличчя свого ти не бачив?
- В дзеркалі – ні. На картині, здається... Я себе малював колись. Малювала... у мене очі – ось (показує азійський розріз) і ось тут плямочка (зліва біля кінчика носа, а в  самого Сашуні родимих плям немає, що теж цікаво і мило). А ще я собі плаття розмалював... ла. Квітами там різними, деревами з  яблуками... Птахами. А він мені подарував ще одне. Сине і червоне. Дооооовге. І понизу напис: «Одне Сонце. Одне небо. Одне море. Одна ти». Отак от. Цінує мене.
 - Хто «він»? – Керролу такі розмови не дуже до вподоби. 
- Мій дорогий, єдиний і неповторний супутник життя. 
- Я ось візьму рушника та нацвьохкаю по отому, що на м’якенькому лежало.
 - Ги-и!.. А він дуже молодий, той мій... тобто, не мій, а Йолікін хлопець. Вони  як діти.
Керролу образливо:
- Звісно, я вже далеко не дитина...
 - Та чого ти... – Сашко полишив оладку і замислився, підперши рукою щоку. – Уяви, якби нас двоє таких було, як я. Свята Магдалена!  Або як ти. То взагалі катас... Я маю на увазі, в усьому повинна бути міра і гармонія. А ще Йолікін пацан постійно на білім кораблику з різним мотузяччям і ганчір’ям туди-сюди плавав. І лазив вгору-вниз, вгору-вниз. Як мавпа по баобабі. І знав, як ті мотузки називаються. І я – тобто, вона – знала. Тільки я не зможу повторити. Брамс? Енгельс? Ні, то не те. – Він зітхнув і відсьорбнув чаю. - Ось і все, що я пам’ятаю. Це ж повинно щось значити?