Книги Українською Мовою » 💛 Міське фентезі » Йолікі. Частина перша. Сни, Марко Кейк 📚 - Українською

Читати книгу - "Йолікі. Частина перша. Сни, Марко Кейк"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Йолікі. Частина перша. Сни" автора Марко Кейк. Жанр книги: 💛 Міське фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10
Перейти на сторінку:
4. Слово

Гарно вміти раціонально розподіляти свій час. Вони все з’ясували про бідолашну Йолікі, доснідали, як гарні хлопчики, ще й знайшли півгодинки на пустощі і пестощі, як хлопчики негарні. Навіть п’ять хвилин знайшли – помилуватися дорогоцінною Сашковою черепахою Фердинандом і обговорити, якої вона породи і на кого більше схожа, на техніка Ванди Матвієнка чи завгоспа Гуліна. А на годиннику лише дванадцята дня. «Чотири нулі опівдень» - підсумовує Золотце, який з годинником на ви і пошепки, але іноді дозволяє собі жарти з часом. І не тільки словесні.
Отже, у них є ціла і неторкнута половина робочого дня, якою вони мають намір скористатися по повній, бо лайнери самі себе і збори самі себе... ну, далі відомо. І вони їдуть в Космоцентр. Керрол любить їздити з Сашунічкою куди завгодно, а Сашунічка обожнює долати відстані пішки, бажано бігцем, гнати на граничній швидкості, як отой навіжений страус по савані, невідомо куди і навіщо, відчуваючи тільки прохолоду вітру назустріч та пружність землі під ногами... а тоді стоїш, щасливий, як бовдур, в посадці біля якогось села, розумієш, що перебіг кілометрів п’ять, а може, вісім, і треба вертатися назад, і тобі від того – одні радощі, ти знов бігтимеш і ніколи не загубишся, бо всі ті нитки простору і напрямку вже зашиті в твоїй голові, ця планета стала твоїм домом, а ти – її дитиною ... друнь, друнь, Крейзі Фрррроооог! Вперед!
Тому вони їдуть машиною. Мак-Естелл веде, Сонечко сидить поряд, і чим ближче до Номерградського КЦ, тим менше в ньому лагідного Заїньки-Сашіньки і більше крицево-льодяно-цианідного Олександра Порфирийовича, «отїє зарази білявої», «бетменоїда незвичайного». Тихого жаху всього Космоцентру. Керрол так і лишається Керролом, великим, добрим, спокійним  і розумним, і це чудово. Хоч щось стабільне в скаженій реальності. 
Сашка виловлюють з машини ще до прохідної – його за ворітьми чекає начальник зміни сектору сенсорного сканування Яриночка Таряник, вона делікатно стукає пальчиком у скло і манить: ходи, ходи. Він виходить до неї, епічно простираючи руки і заводячи ораторію:
- О, Ярино Вікентієвно, світлофор очей моїх, фісташковий пломбір вуст моїх,  японський рок вух моїх, та не скінчаться тістечка і айріш крім у супермаркеті біля домівки вашої! – ігристе ще не зовсім вивітрилося, але суперсенсор Сашінькіного рівня має бути пришелепкуватим. Це як всі оті геніальні помічники і консультанти детективів у серіалах – нормальних серед них немає. Ніхто не повірить нормальному і серйозному, що він геній.  Однак, ненормальним і пришелепкуватим не довірять вести лайнери, тим більш пасажірські – а у Сашка Алісова і на це дозвіл є, його з особливою пристрастю перевіряли, занадто ідеальним видавався – і довів, що то не омана.  Та і генеральний би не привіз в Космоцентр суперсенсора, що трагічно і раптово збожеволів. Значить, п’яний. 
Яриночка злегка спантеличена – Бетмен вже під градусом? В робочий день? Широко відкриті наївні очі втуплюються у Мак-Естелла, Дівчинка червоніє, відводить погляд. Керрол посміхається. Мила дитина не може звикнути. Ніхто не може звикнути, що вони з Сашком партнери не тільки по роботі. Хоча зводили  їх з першої появи Мак-Естелла в тодішньому зародку Космоцентру, напівмертвому агенстві космічних перевезень «Зоря Номерграду» років десять тому. Діти. Дурненькі, безсоромні дітки.
Пан директор помиляється. Його відносини з Сашунічкою-Зайчиком-Рибочкою ані Яринку, ані будь-кого не дивують і не збентежують. Навпаки, все, корисно космоцентру, одноголосно схвалено всім Космоцентром. Бо ці два скажених впряглися в ярмо агенства одночасно і, якби тягли в різні боки, просто зруйнували б усе до голого асфальту. Най краще милуються. 
 Яриночка ніяковіє, бо їй приємно бути світлофором бірюзових очей і пломбіром блідих насмішкуватих вуст Саші Алісова. Будь-хто поведеться на шепіт злегка нетверезого Чародія, який використав Чари голосу. Але недарма вони працюють разом вже три роки з половиною. Деякий імунітет створено. Пані Таряник  норовливо струшує головою і сердито, як і годиться начальнику зміни, вичитує:
- От де можна лазити півдня? Ми на тебе по черзі біля прохідної чатуємо. В нас вісім каналів зв’язку полетіло. Вісім!  Хлопці п’ять відновили, а три дають викривлення. 
Керрол салютує молоді рукою і їде далі, до головного адмінкорпусу. У нього зустріч з дуже перспективним і важливим клієнтом. Сашко дивиться услід авто і розуміє: коли він перестає дуркувати, світ знов перевертається. Він повинен базікати, нести казна що, щоб не чути голосу Йолікі, яка вже і без снів його впіймала. Сидить у голові і повторює. Одне і те ж, одне і те ж. Одне. І. Те. Ж. Весь світ робить «замри». Аж вуха закладає. І він не чує Яриночкиного говору:
- Я технікам кажу – лагодіть і ті три, а вони кажуть, то твої канали, вони заговорені, і треба  твоє слово розблокування. Я розумію, їм зайвого робити не хочеться, вони і так в запарі, але у нас контракти, ми новий підрозділ... – Яриночка розпалюється до червоного, а він стоїть поряд і глухне, сліпне, терпне... – Піди і скажи їм те слово, нехай піднімаються  і працюють. 
 - Що? – кричить, бо оглух.
 - Слово! Треба слово!
- Слово? – очі у Золотця чорні, як терен. – Ніа. 
Сказав - і легше. Небо знову синє, вітерець тріпоче,  шумлять дерева і птахи цікать-пікають у його листі, люди йдуть через прохідну туди й сюди, бо обідня перерва почалася. А він продовжує кричати:
 – Ніа! Ніа! Ніііііааааррххххрр... – до хрипу. Аж поки Йолікі не заспокоюється і не засинає. Щастя яке. Поспи, будь розумничкою. Я сам спробую все владнати. 
На них дивляться. Вітаються.  Сашунічку-Золотце в Космоцентрі знають всі. Він такий собі талісман. Можливо, без нього ніякого Космоцентру не було б.  
А Яринці знов ніяково. Вона суперсенсор, але не славетний, не феномен – просто молодчинка. Гарна дівчинка. І у неї мама тут працює. І повно маминих знайомих. 
- Ти чого розходився? Ні то й ні. Напишу рапорт, буду я з вами тут... Тобі ж прогул, не мені. – Бідолашна ледь не плаче. То вона пломбір, то на неї горлають, як на дешеву барбариску. 
- Яра, Ярочка,  пробач. Мені трохи якось.. – вигляд у нього і справді не дуже. Очі дикі. -  Я десь посиджу, зовсім отак мало (показує крихітну пучечку, ніби солі набрав). І потім все скажу, зроблю, виправлю. Будь ласка. – не вірити йому немає підстав. Все, що Сашко обіцяє, завжди виконується. Ним самим, кимось іншим, вищими силами чи стихіями – не суттєво. Виконується. 
- Гаррааазд... – каже Яриночка, але в думках геть інше.
«Вони що, з генеральним поцапалися? Сімейний скандал? Ого, гарно, що Бетмен його не вбив... А через що? – вона дівчинка, їй цікаво, вона читала про таке, та й фанфіки оті, їх стільки і в них стільки, ооо... чманіти! - А потім  мирилися? І тому так довго?»
Сашко робить ще дикіші очі, ніж до цього, стукає пальцем по скроні.
- Та то вже не ваша тарянича справа, Ялино Віконтівно, ні з ким ми не цапалися і не мирилися, у нас мир, дружба, фройндшафт. І я не маю наміру вбивати безпосереднє начальство.  Ідіть і слідкуйте за сеансами, зробіть ласку. 
«От змій, от гадюка... Як він смів лізти в мої думки, в питання, які вона не сміла, але так хотіла б задати? А якби, якби вона подумала, якби уявила? Та це її думки, вона має право, а він - ні... невже в них справді так, як ото...»
Сашко картинно тулиться до стіни, закинувши руки над головою, наче позує, завмирає, дивлячись кудись вгору пустими очима - на мить перетворюється в ту фотоляльку, про яку багато що казали. І тягне, як кота за хвіст:
- Ярриииинннно Вікентієвно, пожалійте мене,  я зараз тут перетворюсь перед вами на попіл від сорому, як Семела перед Зевесом. – сором’язливості у нього – ні в жодному з очей, а на кінчику язика отрути, як у зміїному зубі. Він і сміється, насолоджується моментом, прикривши очі віями (щоб наростити такі штучні, пересічній номерградській красуні потрібно віддати немалу суму і місяць сидіти голодною, а Сашкові задарма дісталися,  в складі базової комплектації) і виставляючи той краєчок язика, як змія, «ссьсьссссссь». Нелюд. Мутант. Пепецешка бісів. Не думати про це. Зчитає. Вже зчитав – регоче вголос, носа наморщив, весело йому. 
- Яриночка, корвалол серця мого. Я тебе буду читати, поки на заняття з екранування не почнеш ходити. Сама не вивчишся, ні. Ти занадто, занадто любиш плітки і байки певної тематики, а на таку базу екран важко ставиться. «Будьте, як діти» - то ж не дарма сказано. А ви така доросла пані... з дуже дорослими інтересами... сссьсссь...
- Ах, ти... Я тебе... нічого, ти колись допросишся... 
 Яриночка захлинається гнівом і з різким розворотом летить до КЦ, в сектор сканування кораблів, а Сашко, посміюючись, знов стає собою, чимчикує через прохідну до кафе. Перерва ж. За годину він буде як новенький. Таємнича Йолікі мовчить. Спатки лягла. Йолікі-палікі, або я їй допоможу, або вона мене доведе до Номерградської спецлікарні, до палати з гратками на віконці. Сильна трансляторка, аж занадто. А що занадто... Правильно, мозку мій. То не здраво.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Йолікі. Частина перша. Сни, Марко Кейк», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Йолікі. Частина перша. Сни, Марко Кейк"