Читати книгу - "Право на щастя, Ірен Вастро"

-Чому ти так кажеш? Їх містечко евакуюють. Нам не зрозуміти, як це кинути місце де ти виріс та жив все життя.- відповіла їй Христина.

-А я б поїхала за кордон! Якби не тато, то ми б з мамою вже були б за кордоном.- каже Катерина.

-І кому ми там потрібні? Теж би була переселенкою.- каже їй Христина.

-Тобі не зрозуміти.- фиркнула Катерина, та вийшла з кімнати.

-Привіт.- привіталася я з Христиною.

-Привіт.- привіталася вона.- Ти мабуть чула нашу розмову.- каже вона.

-Так. Трохи.- кажу я.

-Не переймайся. Я гадаю, що Катерина поки не розуміє, що це таке поїхати не  з власної волі зі свого дому і коли ти змушений це зробити.- каже дівчина.

-Дякую.- кажу я.

-Дівчата, всіх збирають на п’ятихвилинку.- каже Марина, що зайшла до кімнати.

-Зараз йдемо.- кажемо ми та йдемо за Марина.

Зупиняємося в залі, де зібралися всі колеги. 

-Всім доброго дня.- привітався наш директор.- Колеги в мене для вас новина. До Дня захисника наше кафе влаштовує невеличке свято для військових. Ми готуємо для них смачну обіди та вечері. Безкоштовно. – каже  Дмитро Олексійович.

-Годувати безкоштовно? Та вони ж по 100 тисяч отримують! А ми їх ще й безкоштовно їх годуватимемо.- каже Катерина.

-Катерино, якби не ці хлопці ми уже під владою нелюдів. А щодо їх зарплати, то не вам її рахувати.- каже Дмитро Олексійович.

 Всі з повагою поглянули на нашого керівника та осудливо на Катерину. Як добре, що світ не без добрих людей, подумала я про себе та всміхнулася.

Любі мої читачі, вибачте, за те, що змусила чекати. Мала багато справ.

Якщо ще не підтримали автора, то поставте  мені вподобайку.

Ваша Ірен Вастро.