Читати книгу - "Право на щастя, Ірен Вастро"

За день до свята захисників нас зібрав Дмитро Олексійович.

-Доброго ранку, усім. Шановний мій персонал! До мене прийшов офіцер поліції, побачивши вивіску на дверях з інформацією про завтряшнє свято і попередив про його наслідки. Щоб не сталося лиха, які вже ставалися в нашій країні з військовими в кафе, він порекомендував відмінити подію. Я чесно кажучи засмутився. Може хтось не знає, але мій син та онук також на війні, тому мені хотілося зробити приємне для наших захисників. Але я маю іншу ідею. Ми приготуємо обіди та відвеземо їх нашим захисникам на блокпости. – каже наш директор.

-Дмитро Олексійовичу, я гадаю, що все це зайве. Ми будемо кататися по всьому місту, як доставка піцци?- питає Катя зморщивши обличчя.

-Катрусю, у тебе мабуть ніхто з родини не захищає Україну?- питає директор.

-Ні. Я вважаю, що ця боротьба марна. Нас  все одно поглинуть.- каже дівчина.

-А ти мабуть чекаєш цього?- питає з сумом директор.

-Ні. Я чекаю, коли закінчиться це божевілля. А ще я взагалі хочу виїхати за кордон. В Україні окрім розрухи, низьких зарплат, та безробіття ще купа всього негативного.- каже дівчина.

-Знаєш, Батьківщину не обирають, але якщо люди з інших країн, які приїджають в нашу країну і живуть тут  хоч деякий час, згадують її з теплом та не хочу їхати.- каже наш директор, сумно видихаючи.

-Ви пробачте, але я в цьому не буду брати участі! Я звільняюсь!- каже вона та йде на вихід.

-Ніколи не зрозумію людей, в яких не болить серце за свою державу. – каже директор проводжаючи поглядом Катю.- Якщо хтось ще проти, я можу підписати заяву.- каже Дмитро Олексійович та обводить поглядом колектив.

Всі стоять не порушно.

-От і добре. Отже кухарі приготують їжу, яку ви будете везти на блокпости. Всі витрати на дорогу, я вам відшкодую. Є питання? Тоді за роботу! – каже директор.

Всі заметушилися та пішли працювати.

-От не розумію я Катю! Як можна бути такою безсердечною!?- каже Христина.

-А що тут розуміти? Вона мабуть звикла жити в комфорті, а тут потрібно більше працювати для комфортного життя, плюс війна і ніхто не може передбачити що буде завтра.- кажу я.

-Може ти і права.- каже Христина.

Так у приготуваннях минає день до свята захисників. Наступного дня ми отримуємо пакунки з їжею, ділимося по двоє в команду і вперед. Ми їдемо з Христиною на блокпости. На першому з них нас зустрічають насторожено, але коли ми розказуємо про свою добру місію і даємо візитки кафе, то недовіра зникає. У втомлених очах ми бачимо хвилини задоволення та вдячності.

-Так, я щось не зрозумів, а де всі?- запитує один з чоловіків.

Мабуть, це їх старший.  Всі миттєво перестали їсти та стали струнко.

-Дівчата привезли нам поїсти, таким чином вітають зі святом.- каже один з них.

-Це ваша особиста ініціатива?- питає очільник оглядаючи нас з недовірою.

-Ні, нашого директора – Дмитра Олексійовича. В нього і син і онук служить в ЗСУ, тому він хотів привітати військових зі  святом в своєму кафе, але через безпекову ситуацію, вирішили змінити плани і привітати на блокпостах.- пояснюю я.

-Ось адреса нашого кафе.- даю візитку.

Перечитує і вже  дивиться на нас  з Христиною іншим поглядом.

- А мене пригостите?- питає з посмішкою.

-Так, звісно.- каже Христина та дістає ще один пакунок з їжею.

-Ну, що ж можете поїсти і за роботу.- командує колегам по-службі.

Вони починають смакувати. А ми з Христиною радісно всміхаємось.

-Смакота! Дякуємо вам дівчата!- каже один з солдатів.

-Ніби домашньої смакоти поїв!- каже інший.

-Справді, дуже смачно!- каже командир та дивиться на нас з Христиною.

-Зі святом вас!- кажу я і ми йдемо на вихід.

-Дякуємо вам, дівчата.- каже командир, проводжаючи нас, та дивлячись на подругу.-Як хоч вас звуть?- питає.

-Мене – Софія, а подругу – Христина.- кажу я.

-А вас?- питає Христина явно звернувши на нього увагу.

-Мене Ярослав. До речі можна взяти ваш телефон?- питає у Христини.

-А ви не одружений? Не хотілося б потім проблем.- каже Христина оглядаючи руку на наявність обручки.

-Поки ні. – каже він показуючи руку.

-Тоді записуйте.- каже вона всміхаючись.

Рушаємо далі. Маємо ще достатньо контенерів з їжею.

-Ну, от  - не дарма  привітали чоловіків. Ще й з хлопцем познайомилась.- кажу я.

-Так, мені сподобався Ярослав. Ще й 30 немає, а вже командир.- каже захоплено.

-Так, є чим пишатися.- кажу я.

Ми їздимо ще на три болкпости і втомлені, аде щасливі повертаємося до кафе, де нас чекає Дмитро Олексійович.

-Ну, як все минуло?- питає в присутніх, хто вже повернувся.