Читати книгу - "Сапфірова книга, Керстін Гір"

— Гаразд, ходімо, — різко сказала я. — Мені холодно.

Я хотіла пройти повз нього, але він затримав мене за руку.

— Послухай, з приводу щойно… — він замовк, очевидно, сподіваючись, що я його переб’ю.

Чого я, звичайно, не зробила. Я б залюбки дізналася, що він збирається мені сказати. Крім того, мені важко було дихати, так близько стоячи біля нього.

— Цей поцілунок… Я не…

Знову половина речення. Але подумки я зараз же його закінчила.

Я не це мав на увазі.

О, все ясно, але тоді й не треба було робити, чи не так? Це все одно, що підпалити завісу, а потім дивуватися, що згорів весь будинок. (Гаразд-гаразд, дурне порівняння.) Мені не хотілося полегшувати йому завдання, і я дивилася холодно й вичікувально. Себто я намагалася дивитися на нього холодно й вичікувально, а насправді на моєму обличчі напевно був вираз Я-маленький-Бембі-не-стріляйте-будь-ласка, і я нічого не могла з цим удіяти. Ще бракувало того, щоб у мене затремтіла нижня губа.

Я не це мав на увазі. Ну ж бо, кажи!

Але Ґідеон промовчав. Він висмикнув шпильку з мого розпатланого волосся (моя складна зачіска з укладених на вухах жмутиків, напевно, наводила на думку, що в ній намагалася влаштувати гніздо пташина пара), взяв кучерик і накрутив його собі на палець. Іншою рукою він почав гладити моє лице, а потім нахилився й поцілував мене ще раз, цього разу вкрай обережно. Я заплющила очі — і тут же сталося те саме: мій розум перейшов у режим паузи. (Нічого не залишилося, крім «О-о-о!», «М-м-м-м-м!» та «Ще!».)

Але тривало це щонайбільше секунд із десять. Чийсь голос нервово вимовив поруч із нами: «О, знову починається?!»

Злякавшись, я легенько відштовхнула Ґідеона і втупилася просто в писок горгульї, що звисала сторч головою з хорів, під якими ми стояли. Точніше, це був привид горгульї.

Ґідеон відпустив мене, і його обличчя набуло нейтрального виразу. О Господи! Що він тепер про мене подумав? У його зелених очах нічого не відбивалося, хіба що легкий подив.

— Мені… мені здалося, я щось почула, — пробурмотіла я.

— Окей, — мовив він з протягом, зберігаючи доброзичливий тон.

— Ти мене почула, — сказала горгулья. — Ти мене почула!

Створіння було завбільшки з кішку, мордочка його теж нагадувала котячу, проте між великими загостреними рисячими вухами на його голові стирчало двійко круглястих ріжок, окрім того, на спині в нього росли крильця, а ззаду був довгий лускатий, як у ящірки, хвіст, що закінчувався трикутником. І цим хвостом створіння било, як ошпарене.

— Ти можеш мене ще й побачити!

Я була німа як риба.

— Мабуть, нам краще вирушити в дорогу, — сказав Ґідеон.

— Ти мене бачиш і чуєш! — захоплено вигукнула горгулья. Вона вже зістрибнула з хорів і тепер стрибала по лаві вгору-вниз. В істоти був голос застудженої охриплої дитини. — Я це помічаю!

Тільки б не помилитись, інакше я її ніколи не спекаюсь. Я підкреслено байдуже ковзнула поглядом по лавах, коли йшла до виходу. Ґідеон відчинив двері.

— Дякую, дуже мило! — сказала горгулья і вискочила на вулицю.

Вийшовши і собі, я примружилась і подивилася на небо. Було хмарно, сонцем і не пахнуло, але, як на мене, тільки-но почало вечоріти.

— Почекай! — крикнула мені істота і смикнула за поділ сукні. — Нам кров з носа треба поговорити! Гей, ти наступаєш мені на ноги… Не вдавай, що ти мене не бачиш. Я знаю, що це не так.

З її рота вилилося трохи води, і на моїх черевичках із ґудзиками з’явилася калюжка.

— Ой, вибач. Зі мною це трапляється тільки тоді, коли я хвилююся.

Я подивилася на причілок церкви. Імовірно, це був вікторіанський стиль, зі строкатими вітражами і двома гарненькими кучерявими вежами. Проста цегла чергувалася з кремово-білим тиньком, і разом вони утворювали симпатичний смугастий візерунок. Але хоч як високо я задирала голову, ніде не було видно жодної постаті чи горгульї. Дивно, що привид тинявся саме тут.

— Я ту-у-ут! — крикнув привид горгульї та заліз на стіну просто переді мною. Він рухався, як ящірка, всі примари так уміють. Якусь хвильку я дивилася на цеглу поруч з його головою, потім відвернулася.

Істота вже не була впевнена, що я її бачу.

— Ну, будь ласка! — сказала горгулья. — Було б так чудово — побалакати з ким-небудь іншим, окрім примари сера Артура Конан-Дойля.

Він аж ніяк не дурний, цей привид. Але я не піддалася на спокусу. Мені було його трохи шкода, але я знала, що ці створіннячка часом липнуть, як шевська смола до чобота, крім того, він завадив нашому поцілунку і через нього Ґідеон, напевно, вважає мене примхливою коровою.

— Будь ласка, будь ласка, будь ла-а-а-аска! — благала істота.

Але я і далі щосили її ігнорувала. У мене і без неї клопотів було по зав’язку.

Ґідеон підійшов до дороги і махнув рукою, зупиняючи таксі. Звісно, миттю під’їхало порожнє. Декому в таких справах завжди щастить. Або ж у них такий поважний вигляд. Візьмімо, наприклад, мою бабусю, леді Арісту. Досить їй зупинитися край хідника і строго подивитися, як водії таксі зараз же гальмують.

— Ти йдеш, Ґвендолін?

— Ти не можеш просто взяти й піти. — Хрипкий дитячий голосок бринів якось плаксиво, нестямно. — Ми тільки-но знайшли одне одного.

Якби ми були віч-на-віч, я, напевно, не витримала б і заговорила зі створінням. Попри гострі ікла й пазуристі лапи, воно було дуже миле і, напевно, мало не надто багато спілкування. (Привид сера Артура Конан-Дойля, в усякому разі, влаштувався б краще. А взагалі, що йому було робити в Лондоні?) Але якщо спілкуєшся з привидами перед кимось, тебе вважають (якщо пощастить) брехуном і блазнем або навіть (здебільшого) божевільним. Я не хотіла ризикувати, боячись, що Ґідеон вважатиме мене божевільною. До того ж остання горгулья-демон, з якою я розговорилася, так до мене причепилася, що я ледве могла сама піти в туалет.

Тому я з кам’яним обличчям сіла в таксі і всю поїздку дивилася просто перед собою. Ґідеон поруч цілу дорогу дивився у вікно. Водій розглядав