Читати книгу - "Сапфірова книга, Керстін Гір"

— Ось-ось проб’є пів на сьому, — сказав Ґідеон, очевидно, намагаючись почати нейтральну розмову. — Не дивно, що мені так хочеться їсти — аж живіт до спини тягне.

Тільки коли він це сказав, я відчула, що теж голодна. Через жахливий настрій за столом я не з’їла й половини сніданку в колі сім’ї, а шкільна їжа була, як завжди, неїстівна. З деякою тугою я подумала про такі апетитні канапки й коржики на столі в леді Тілні, які нам так і не довелося спробувати.

Леді Тілні! Тільки тепер я зрозуміла, що не завадило б мені й Ґідеонові домовитися про те, що трапилося з нами 1912 року. Історія геть вийшла з-під контролю, і я не мала ані найменшого поняття, як зреагують Вартові, що не розуміють жодних жартів щодо мандрівок у часі. Ґідеон і я зробили цей стрибок із завданням зчитати леді Тілні в хронограф (між іншим, я так і не зрозуміла, навіщо це потрібно, але важило все, бо, схоже, якщо я не помиляюся, тут ідеться щонайменше про порятунок усього світу). Але перш ніж ми встигли виконати завдання, з’явилися моя кузина Люсі та Пол — свого часу призвідники всієї цієї історії. Принаймні так вважають усі Ґідеонові родичі й він сам. Люсі та Пол нібито поцупили другий хронограф і сховалися з ним у часі. Кілька років не було ні звістки, ні чутки про них, аж тут вони з’явилися у леді Тілні й перевернули все наше чаювання догори ногами.

Але ту мить, коли з’явилися пістолети, я з переляку геть забула, пам’ятаю тільки, що в якийсь момент Ґідеон приклав пістолет до голови Люсі, а він взагалі не мав права брати його з собою. (Як я — свого мобільника, але ж мобільником нікого не застрелиш!) Після цього ми втекли до церкви. Але в мене постійно було відчуття, що вся історія з Люсі та Полом не така проста, як це хотіли подати де Віллерзи.

— Що ми скажемо з приводу леді Тілні? — запитала я.

— Гм, — Ґідеон втомлено потер рукою лоба. — Не те щоб нам треба брехати, але, напевно, в цьому разі було б розумніше промовчати про деякі речі. Найкраще буде, якщо говоритиму тільки я.

І знову цей знайомий командирський тон.

— Атож, — сказала я. — Я киватиму і триматиму язика за зубами, як і належить дівчині.

Мимоволі я схрестила руки на грудях. Чому Ґідеон не може поводитися нормально? Спочатку він мене цілує (і між іншим, не один раз!), а відразу по цьому тримається, як Великий Магістр із Ложі Вартових.

Кожен із нас дивився на вулицю зі свого вікна.

Першим перервав мовчанку Ґідеон, і мені це дало певну насолоду.

— Що трапилось? Кішка язичок украла?

Те, як він це сказав, мене дещо збентежило.

— Е-е-е?

— Так завжди питала мене матуся, коли я був маленький. Якщо я так само вперто дивився в одну точку, як ти зараз.

— У тебе є матуся? — Тільки після того, як я вимовила ці слова, я помітила, наскільки безглуздо звучало це питання. Господи!

Ґідеон підвів брову.

— А ти що думала? — запитав він, явно розвеселившись. — Що я — андроїд і зібрали мене дядько Фальк і містер Джордж?

— Хай там як, а в цьому щось є… А в тебе є твої дитячі світлини? — Уявивши Ґідеона немовлям, кругловидим і щокатим, я посміхнулася. — А де твої мама й тато? Вони теж живуть у Лондоні?

Ґідеон похитав головою.

— Батько мій помер, а мати живе в Антібі, на півдні Франції. — На якийсь момент його губи стиснулися в тонку смужку, і я вже думала, що він знову замовкне. Але тут він озвався: — З моїм молодшим братом і новим чоловіком, мсьє Називай-мене-татом-Бертеліном. У нього своя фірма, що виготовляє деталі з платини й міді для електронних пристроїв, і, очевидно, справи йдуть у нього як по маслу: у всякому разі, свою розкішну яхту він назвав «Крез».

Я була здивована. Стільки особистої інформації за один раз — це було зовсім не схоже на Ґідеона.

— О, там, певно, круто проводити канікули?

— Та певно! — уїдливо відповів він. — У них є басейн завбільшки з три тенісних поля, а на тій чортовій яхті всі крани золоті.

— Принаймні мені здається, це краще, ніж неопалюваний будиночок у Піблу[4].

Наша сім’я влітку принципово проводила всі відпустки в Шотландії.

— Якби моя сім’я жила в Південній Франції, я б їздила туди кожні вихідні. Навіть якби в них не було басейну і яхти.

Ґідеон глянув на мене з подивом.

— Справді? І як би ти це робила, якщо кожні кілька годин тобі доводиться стрибати в минуле? Не така вже й гарна штука, якщо ти цієї миті мчиш автострадою, долаючи півтори сотні кілометрів за годину.

— О!

Уся історія зі стрибками в часі була для мене занадто новою, щоб я могла думати про всі наслідки. Існувало всього дванадцять носіїв гена, розкиданих по різних століттях, і я досі не могла по-справжньому усвідомити, що я була одним із них. Узагалі-то ним мала б стати моя кузина Шарлотта, яка старанно готувалася до цієї ролі. Але моя мама хтозна-чому нахімічила з датою мого народження, і вийшло ні Богу свічка ні чорту кочерга. Точно так само, як у Ґідеона, у мене був вибір: контрольовано стрибати в часі за допомогою хронографа або ризикувати тим, що в будь-який момент у будь-якому місці може дійти до стрибка в часі, а це, як я вже знала з власного досвіду, не надто приємно.

— Потрібно просто взяти з собою хронограф, щоб мати змогу слушної миті елапсувати, — подумала я вголос.

Ґідеон гірко гмикнув.

— Атож, саме так можна подорожувати по всіх усюдах, а заразом познайомишся і з багатьма історичними місцями на маршруті. Але навіть якщо не враховувати, що ніхто мені не дозволить подорожувати з хронографом у багажі, що ти робила б без цієї штукенції? — Він дивився у вікно