Читати книгу - "Сапфірова книга, Керстін Гір"

Я знизала плечима й теж дивилася у вікно. Таксі повзло в бік Пікаділлі, як віл у плузі. Авжеж, чудово. Година пік у центрі міста. Напевно, пішки було б швидше.

— Очевидно, ти досі так і не зрозуміла, що в майбутньому тобі не часто траплятиметься нагода залишити острів, Ґвендолін. — У голосі Ґідеона звучала гіркота. — Або це місто. Замість дозволити тобі відпочити в Шотландії, твоя сім’я повинна була б показати тобі великий далекий світ. Зараз для цього вже пізно. Налаштовуй себе на те, що все, що тобі ще хотілося б побачити, тобі доведеться розглядати в «Google Earth».

Водій таксі витягнув із кишені пошарпану книжечку в м’якій палітурці, відкинувся на спинку сидіння і незворушно поринув у читання.

— Але ти ж був… у Бельгії… і в Парижі, — сказала я. — Щоб звідти стрибнути в минуле і отримати кров від… як там його звали і як називалася ця штука…

— Так, звичайно, — перебив він мене. — Разом із дядьком, трьома Вартовими і костюмеркою. Мандрівка хоч куди! Не кажучи вже про те, що Бельгія, звичайно, страшенно екзотична країна. Кожен мріє побувати бодай три дні в Бельгії, чи не так?

Збентежена його несподіваною запальністю, я тихо запитала:

— А куди б ти хотів поїхати, якби міг вибирати?

— Ти маєш на увазі, якби на мені не було прокляття мандрівника в часі? Господи, я б не знав, із чого почати. Чилі, Бразилія, Перу, Коста-Ріка, Нікарагуа, Канада, Аляска, В’єтнам, Непал, Австралія, Нова Зеландія… — Він слабо посміхнувся. — Взагалі-то, будь-куди, крім хіба що Місяця. Але думати про те, що ти ніколи в житті не зможеш зробити, що за радість? Ми повинні пристосуватися до того, що наше життя в плані мандрівок буде одноманітним.

— Якщо не брати до уваги мандри в часі. — Я почервоніла, бо він сказав «наше життя» і це прозвучало якось… інтимно.

— Так, це хоч якась компенсація за постійний контроль і життя під замком, — сказав Ґідеон. — Якби не мандри в часі, я б давно вже помер від нудьги. Парадокс, але це так і є!

— А мені для того, щоб полоскотати нерви, вистачило б час від часу подивитися яку-небудь захопливу стрічку. Чесне слово.

Я сумно проводила поглядом велосипедиста, що спритно пробирався між застиглими автомобілями. Я хотіла додому! Машини перед нами не просувалися вперед ні на міліметр, що, вочевидь, цілком влаштовувало нашого водія.

— Якщо твоя сім’я живе на півдні Франції, то де живеш ти? — запитала я Ґідеона.

— Нещодавно я переїхав у власну квартиру в Челсі. Але я там буваю тільки, щоб прийняти душ і переночувати. Якщо взагалі буваю… — Він зітхнув.

Схоже, що в останні три дні він так само мало спав, як і я. А може, ще менше.

— Раніше я жив у свого дядька Фалька в Гринвічі, відколи мені виповнилося одинадцять. Коли моя мати познайомилася з месьє-якимось-там і вирішила поїхати з Англії, Вартові, звичайно, були проти. Тоді до моєї ініціації залишалося всього кілька років, і мені треба було ще багато чого навчитися.

— І твоя мама залишила тебе самого?! — Я була впевнена, що моя мама ніколи б так не вчинила.

Ґідеон знизав плечима.

— Я люблю свого дядька, він нормальний, якщо тільки не грає роль Великого Магістра Ложі. У будь-якому разі, він мені подобається в тисячу разів більше, ніж мій так званий вітчим.

— Але… — мені ледве вистачало мужності запитати, тож я прошепотіла: — Ти хіба не сумуєш за нею?

Юнак знову стенув плечима.

— Поки мені не стукнуло п’ятнадцять і можна було безпечно подорожувати, кожні канікули я проводив там. Крім того, моя мати щонайменше двічі на рік приїздить до Лондона. За офіційною версією — щоб зустрітися зі мною, насправді — щоб пустити на вітер грошенята мсьє Бертеліна. Вона грішитьлюбов’ю до шмоток, взуття та античних прикрас. І до макробіотичних[5] дорогих ресторанів.

Справді, схоже, вона мама просто з картинки.

— А твій брат?

— Рафаель? За цей час він став справжнім французом. Він називає месьє-якогось-там «татом» і коли-небудь успадкує платинову імперію. Щоправда, поки що все йде до того, що він і школи не закінчить: таке вже він ледащо. Йому більше подобається проводити час із дівчатами, ніж з книгами. — Ґідеон поклав руку на спинку сидіння позаду мене і тут же зреагував на зміну частоти мого дихання. — Чому ти дивишся так шоковано? Невже ти мене жалієш?

— Трішки, — відказала я щиро і подумала про одинадцятирічного хлопчика, якому довелося залишатися в Англії самотою. Під наглядом таємничих чоловіків, які змушували його тренуватися у фехтуванні і вчитися грати на скрипці. І поло! — Але Фальк насправді тобі навіть не дядько. Він така твоя родина, як дядькового служки дитина.

Позаду нас хтось різко загудів. Водій одним оком глянув у той бік і рушив, скоса позираючи при цьому в свою книгу. Мені залишалося тільки сподіватися, що розділ був не надто захопливий. Ґідеон, здавалося, взагалі не звертав на нього уваги.

— Фальк завжди ставився до мене, як до сина, — сказав він і криво посміхнувся. — Справді, не треба дивитися на мене, наче я Девід Копперфільд.

Що він верзе? Чому це я маю думати, що він — Девід Копперфільд?

Ґідеон застогнав.

— Я маю на увазі героя роману Чарльза Діккенса, а не фокусника. Ти взагалі коли-небудь береш книгу в руки?

Він став знову тим колишнім, чванькуватим Гідеоном. А то мені вже в голові наморочиться від щирої приязні й довірливості. Як не дивно, я навіть відчула полегшення, зрозумівши, що повернувся колишній огидник Ґідеон. Я надулась, як лопух на вогні, і трохи відсунулася від нього.

— Чесно кажучи, мені більше до душі сучасна література.

— Та невже? — Ґідеонові очі радісно зблиснули. — Наприклад?

Він не міг знати, що моя кузина Шарлотта довгі роки регулярно ставила мені те саме запитання, так само зарозуміло. І хоча я чимало читала і завжди могла спокійно