Читати книгу - "Сапфірова книга, Керстін Гір"

відповісти на нього, та Шарлотта постійно презирливо називала мої книги «недостатньо вишуканими» або «маячнею для дівчаток», тому одного разу мені це набридло і я вирішила зіпсувати їй задоволення. Іноді треба віддавати людям тим же. Хитрість полягає в тому, щоб говорити впевнено і не затинаючись, і потрібно згадати бодай одного визнаного автора бестселерів, найкраще того, чию книгу ти справді читала. Крім того, є правило: що екзотичніше й химерніше звучить ім’я, то краще.

Я задерла підборіддя й подивилася Ґідеону просто в очі.

— Ну, наприклад, я із задоволенням читаю Ґеорґа Матуссека, мені подобається Воллі Ламб, Петр Сельвенікі, Лііза Тікаанен, як на мене, фінська література — повний ульот, у них особливе почуття гумору; ще Джек Август Мерріветер, хоча остання його книга мене трохи розчарувала; зрозуміло, Гелен Марунді, Тахуро Яшамото, Лоуренс Ділейні і, звичайно, Ґрімфук, Черковскі, Маланд, Пітт…

Ґідеон явно був спантеличений.

Я завела очі вгору.

— Рудольф Пітт, не Бред.

Куточки його рота злегка здригнулися.

— Хоча мушу сказати, що «Аметистовий сніг» мені абсолютно не сподобався, — торохкотіла я далі. — Забагато примхливих метафор, тобі не здається? Поки я читала, не могла позбутися думки, що це хтось інший написав під його ім’ям.

— «Аметистовий сніг»? — повторив Ґідеон, і зараз він по-справжньому посміхався. — О, так, мені він теж здався жахливо вигадливим. А от «Бурштинова лавина» мені дуже сподобалася.

Мені нічого не залишалося, як посміхнутися у відповідь.

— Атож, недаремно він дістав за «Бурштинову лавину» Державну літературну премію в Австрії. А як тобі Такоші Магуро?

— Ранні книги — досить непогано, але мене якось стомлює, що він раз у раз пише про свою дитячу травму, — сказав Ґідеон. — Найбільше з японських авторів мені подобаються Ямамото Кавасакі і Гарукі Муракамі.

Я хихотіла вже без упину.

— Муракамі справді існує!

— Я знаю, — сказав Ґідеон. — Шарлотта якось подарувала мені його книгу. Коли наступного разу ми з нею говоритимемо про літературу, я їй пораджу «Аметистовий сніг». Як там звали автора?

— Рудольф Пітт.

Шарлотта подарувала йому книгу? Як… м-м-м… мило з її боку. Стукне ж таке в голову. І що вони ще робили, крім як розмовляти про книги? Мій бешкетний настрій як вітром здуло. Як можна було взагалі сидіти і просто точити теревені з Ґідеоном, наче нічого між нами не було? Нам слід було б спочатку визначитися з деякими основними речами. Я подивилася на нього і набрала повітря, ще не знаючи точно, що я збираюся запитати.

Чому ти мене поцілував?

— Ми майже приїхали, — сказав Ґідеон.

Збита з пантелику, я виглянула у вікно. Справді, поки ми шпигали одне одного словами, водій, очевидно, відклав свою книгу вбік і рушив далі, збираючись якраз повернути до Королівського суду в Темплі, неподалік від якого був розташований головний штаб таємного товариства Вартових. За якусь хвилю авто завмерло на одному із зарезервованих паркувальних місць біля блискучого «бентлі».

— А ви впевнені, що ми можемо тут зупинятися?

— Усе гаразд, — запевнив його Ґідеон і вийшов із машини. — Ні, Ґвендолін, ти посидиш у таксі, поки я принесу гроші, — сказав він, дивлячись, що я намагаюся теж вийти. — І не забудь: про що б нас не питали, відповідатиму я. Я швидко.

— Лічильник цокає, — невдоволено буркнув водій.

Ми обидва дивились, як Ґідеон зник поміж старовинних будинків Темпла, і я тільки зараз зрозуміла, що залишилася в машині як гарантія того, що за проїзд буде сплачено.

— Ви з театру? — запитав водій.

— Що?

Що це за мерехтлива тінь над нами?

— Я просто подумав, що ви з театру. Бо вдягнені якось кумедно.

— Ні. Ми з музею.

З даху автомобіля долинало якесь шкрябання. Неначе на ньому вмостився якийсь птах. Великий птах.

— Що це?

— Що саме? — запитав водій.

— Мені здається, на даху ворона чи ще якась птаха, — сказала я з надією в голосі.

Але, зрозуміло, це не ворона звісила голову з даху й зазирала у вікно. Це була та сама горгулья з Белґравії. Побачивши мій збентежений погляд, котячий писочок зрадів, і на шибку вилився потік води.

РОЗДІЛ 2

Не стримати кохання, бо засувів

і дверей воно не знає;

І просякає все без ліку.

Нема початку і кінця, й крильми воно махає,

Й махатиме довіку.

Маттіас Клаудіус (1740–1815

— О то я тебе дивую, га? — крикнуло радісно створіння. Відколи я вийшла з таксі, воно знай лопотіло. — Не так-то просто спекатися такого, як я.　

— Гаразд. Послухай…

Я нервово озирнулася на таксі. Водієві я сказала, що мені хоч трісни треба на свіже повітря, інакше я знепритомнію, і зараз він підозріло поглядав у наш бік і чудувався, чого це я балакаю зі стіною. Ґідеона не було й близько.　

— А ще я вмію літати. — Для наочності горгулья розправила крила. — Як кажан. Швидше за будь-яке таксі.　

— А тепер послухай мене: та обставина, що я можу тебе бачити, ще не означає, що…　

— Бачити і чути! — перебила мене горгулья. — Ти хоч собі уявляєш, як рідко це трапляється? Остання, хто мене бачив, була мадам Тюссо[6], яка, на жаль, не надто цінувала моє товариство. Здебільшого вона бризкала на мене святою водою і читала молитви. Бідненька, вона була занадто чутлива. — Він закотив очі. — Ну, ти ж розумієш: забагато відрізаних голів…　

Мені під ноги знову вилився потік води.　

— Негайно припини!　

— Вибач! Це все хвилювання. Невеликий спогад про той час, коли я був ринвою.　

Я не вельми розраховувала на те, що мені вдасться позбутися його, проте мусила хоча б спробувати. По-дружньому. Тому я нахилилася, щоб наші очі були на одному рівні.

— Ти напевно чудовий хлопець, але ти не можеш