Читати книгу - "Магія зимових ночей, Наталія Косенко"

Агата посміхалася, коли очі чоловіка засяяли від задоволення. Він саме такого подарунка й хотів.

— І що, без підпису? Хоч би дрібнесеньку листівочку вклала… Я твоєму побажанню душу присвятив!

Агата розгорнула пакуночок і тепер тримала в руках витончену деревʼяну коробочку з підписом на кришечці: «Тобі не вистачає малюсінької дрібнички, аби назавжди стати щасливою».

Цікавість навіть сонливість прогнала. От же… підготувався! Завагалася на секунду, а потім підвелася й мовила:

— Буде тобі листівка!

Чомусь хвилювалася, коли протягнула конверт другові. У магію Агата не вірила. Тим більше в коханні її бути й не могло. Бо не помах чарівної палички зводить людей разом, а вибір. Той вибір мусять зробити двоє одного разу й робити його кожного дня усе життя. Ніякі чари на це не здатні. Чому ж тоді так лоскітно біля серця?

Марк дістав листівку й підвис. Провів пальцями по човнику, що самотньо гойдався на хвилях. Кутик його губ смикнувся.

— Не очікував… — мугикнув він і підвів очі.

Раптом Агаті здалося, що в тих очах цілий світ. І може, було не зовсім так, та в них вона точно помітила святкові вогники ялинки, власну вітальню й себе.

Дівчина підскочила на ноги й заправила довге руде волосся за вуха. Довкола потепліло? То все Марк! Так багато базікав, що надихав теплом усю кімнату… 

— І куди підскочила? Якщо розібʼєш носа, і не мрій, що я віднесу тебе в ліжечко! Ще не вистачало потім відпирати від крові твою білизну!

Агата чомусь почула лише «твою» і «білизну».

— І нащо тобі моя білизна? Приміряти зібрався?

— Ну ти ж казала, що мені личитиме рожевий.

Боже, ці балачки не мають ніякого сенсу… І пульс чогось підвищився. Мабуть, бо різко встала. Ну все! Час побажати другові гарної ночі й іти спатоньки, поки не сказала якихось дурниць.

— Добраніч!

— Оце й усе?

Та Агата вже заховалася за дверима своєї спальні. Дівчина тримала руку біля серця й не розуміла, чого воно так рветься з грудей. І до кого? Не до Марка ж! Він відфутболить те нещасне серце черевиком, бо ніколи й не удавав, що його цікавлять серйозні стосунки. А в них вони й так вже були. Що може бути серйознішим за багаторічну дружбу? Кохання… та воно гуляє мимо їх району…

Ранок настав надто швидко. Агата не встигла ні відіспатися, ні вигадати, що сказати другові за сніданком. Пробач, та я раптом засумнівалася, чи не була листівка справді магічною і тепер ти кохатимеш мене до скону, тому утекла? Якось по-дурному! Краще вже мовчати про це.

Марк смажив на кухні котлети. Він ніколи не любив легких сніданків. Мовчати теж не любив, особливо про важливе, а тому не встигла вона й відкусити апетитний шматочок, як запитання друга вибило повітря з легенів.

— Підеш зі мною на побачення?

— Що?

— А що?

— Ти про що?

— Та все про те ж. Побачення кажу. Підеш?

Це все розіграш! Які в них можуть бути побачення? Хіба показові… Може, йому Діану відвадити треба? Може, написувала йому цілу ніч, доки Агата сопіла в подушечку? Таке вже було, і навіть не один раз.

— Якщо треба, то піду.

— Боже, Агато, я ж тебе не картоплю на дачу копати кличу!

— Що було б не менш дивно. Бо яка картопля в грудні, еге ж?

Марк відставив сковорідку, повернувся обличчям до дівчини й кілька довгих секунд шукав щось у її очах, а тоді усміхнувся якось хижо й рушив уперед. Через кілька кроків чоловік нависав над Агатою, а та розгублено намагалася проковтнути невеличкий шматок котлети.

Марк забрав виделку з рук дівчини, а тоді підійняв її за плечі зі стільця й раптом притиснув до себе.

Тіло чоловіка було гарячим, як і подих, що губився в її волоссі. Вона була нижчою на цілу голову. Долоні міцно стиснулися на стрункому стані, й Агата справді злякалася. Мабуть, вперше в житті так сильно злякалася того, що могло б бути далі. Або й не бути... Якщо це знову один із його жартиків…

— Відпустиш?

— А треба?

Марк підійняв за підборіддя обличчя дівчини. Він секунду дивився їй у вічі, а тоді провів пальцем по нижній губі. Агата задеревʼяніла від хвилювання. Просто не вірила, що він і справді це зробив.

— Ще раз запитую, ти підеш зі мною на побачення?

І погляд вичікувальний. Надто серйозний тон, як для жарту.

— Нащо тобі це?

— Бо я тебе кохаю.

Спочатку Агата була впевнена, що зловила голосову галюцинацію. Не могли ці слова зійти з його уст. Просто не могли! Що за маячня? Але чоловік поряд важко дихав і дивився прямо в очі. Ні тіні сумнівів чи насмішки на обличчі. Дивний якийсь, наче зачарований!

— З якого переляку?

Марк зробився геть розгубленим. Все ж відпустив її і потер обличчя долонею.

— Просто кохаю, та й усе! Боже, жінко, я тобі в почуттях зізнаюся, а ти реагуєш так, ніби попросив тебе оформити мені кредит на своє імʼя!