Читати книгу - "Фортуна, Майя Молчанова"

„Ми, правда, вже не спалюємо відьом,

але спалюємо кожен лист, в якому міститься правда.

Ліхтенберг.

Школа №7. Кілька днів по тому.

Осінь – час контрастів. Сьогодні пригріває тепле сонечко, завтра небо затягнуть сірі хмари і хлине дощ. Залишається сподіватися, що це гіпотетичне "завтра" не настане прямо зараз - парасольку я забула, а мокнути зовсім не хочеться.

Відвернувшись від вікна, поглянула на зачинені двері і піднялася з стільця, нарешті відриваючись від паперів. Плани можуть бути різні: хороші, погані... А є ще методичні під грифом ”нестерпна нудьга”.

На годиннику – час йти додому. І ця думка піднімає настрій краще за будь-які антидепресанти. Вона майже порівнянна з шоколадкою, яку я по шматочку вручаю собі в особливо сумні та важкі дні. Але на сьогодні доволі суму. Попереду сяючі вулиці міста, театр, вистава і я, серед усієї цієї гри музики та несказаних слів.

Розмахуючи руками, як вітряк, намагаюся розігнати кров по задубілому від холоду і бездіяльності тілу. Декілька нахилів і спина відгукується тихим хрускотом (це трохи лякає), нагадуючи, що таке безжальне до нього ставлення – справжній злочин, і я подумки співчуваю їй: ”Не пощастило бідоласі з хазяйкою ”.

Влітку ще хоч якась активність, а варто прийти холодам – всі (я в тому числі) тиснуться до батарей і перетворюються на лінивців, закутаних у шари ковдр, пледів та шалей. Одну таку я залишаю висіти на стільці, складаючи в сумку зошити і телефон. Ідеально. Ще встигаю зайти додому перекусити і переодягнутися в пристойну сукню.

Ні, я звичайно і зараз у «пристойному», але випадки все таки різні. Та й школа, це таке місце, де молодій та симпатичній вчительці краще виглядати сірою мишкою, аніж ефектною дівчиною. Це я зрозуміла ще в перші дні роботи, після зустрічі з одинадцятикласниками та купи любовних записок і свисту за спиною.

Відверто кажучи, сірі прості сукні мені добряче набридли, а театр це привід надіти мою улюблену - чорну. Теж довгу, але обтягує фігуру наче друга шкіра, з відкритими плечима, витонченим вирізом на грудях і мереживом на спині. Найскладніше це примудритися самотужки застебнути маленькі ґудзички, але я впораюся – час ще є. Намотую на шию шарф, дістаючи ключі, щоб закрити двері, і завмираю, почувши за спиною голос нашого завуча.

– Мар'яно Вікторівно! Як добре, що ви ще не пішли.

Щось я в цьому “добре” дуже сумніваюся.

 – Щось трапилося Елеоноро Валеріївно? – Розвертаюся, насилу натягуючи на обличчя ввічливу усмішку.

– Сталося! Ми беремо участь у літературному конкурсі!

– Ми це хто? – Перебираю в руках ключі. І що я так довго збиралася? Треба було одразу додому йти, бігти, та хоч у вікно стрибати! Може й розминулись би. Хоча, вікно це занадто: таки другий поверх. Що вона там каже?

– Ми – це Ви!.. Точніше ваші учні. Заявки учасників потрібно заповнити та надіслати сьогодні до п'ятої години.

– Але…

 Зараз вже початок п'ятої! Вистава о шостій, добиратися до театру мені майже годину... Я ж навіть сумку закинути в квартиру не встигну, не кажучи вже про сукню й інше!

– Та не лякайтеся так Мар'яночка, Там всього п'ять учнів треба. Пообіцяйте їм п'ятірку за участь, і у вас відбою від охочих не буде.

Ще хвилин десять, ніби забувши про дедлайни, ЗавГрінч розливалася солов'єм про те, як це все чудово. Що мої учні обов'язково займуть призові місця, а мені, можливо, навіть організують премію. Було б непогано, але коли вона ще буде, ця премія, а до театру сьогодні хочеться. Я вже настроїлася...

Хоча в цілому… Навіщо мені «кришталеві черевички»? Я  ж не Попелюшка. Обійдусь. У залі темно, дивитися буду на сцену, а не в дзеркало… Заспокоївши себе таким чином, я дістала з шафи робочий ноутбук і відкрила списки класів.

Поки підбирала кандидатури, поки обдзвонювала... Ага, просто море охочих! У всіх, хто скільки-небудь захоплюється літературою, і так п'ятірки. Втомившись слухати відмовки, вчинила так, як варто було б зробити з самого початку - вписала два останні прізвища, за власним бажанням, “добровільно-примусово” для них самих, так би мовити. З ким з ким, а з Котиковою та Світловою я точно домовлюся. Натомість у театр встигну.

Вечірнє місто сяє вогнями. Руді ліхтарі, різнокольорові вивіски, галасливий веселий натовп... Мабуть, всі святкують закінчення чергового робочого тижня, не інакше. Я теж вливаюсь у потік, лавіруючи між дутими куртками та елегантними пальто, раз у раз, поглядаючи на годинник.

З кафешок і машин, що проїжджають повз, ллється музика, під ногами відблискують мокрі камені бруківки і плитки. Я з жалем згадую про витончені осінні чобітки на підборах, які так і залишилися стояти на полиці вдома, не дочекавшись свого зоряного виходу, і прискорюю крок.

Ось він – храм мистецтв! Широкі, здається нескінченні, сходи оточують будівлю з усіх боків і на них, як статуетки на полицях, тут і там стоять фігурки людей. А ні, не стоять, йдуть. Вже майже шість...

 Мила жіночка на вході з добродушною посмішкою перевіряє мій квиток, запрошуючи пройти далі, і я посміхаюся їй у відповідь своєю найщасливішою усмішкою. Настрій піднімається нагору семимильними кроками. Я вже набагато радісніше здаю пальто в гардероб і, стискаючи в одній руці громіздку сумку, а в іншій – маленький металевий номерок з гравіюванням, теж підіймаюся.