Читати книгу - "Фортуна, Майя Молчанова"

 Сходи і короткий запис на квитку ведуть мене на другий ярус і звідси, з висоти, здається можна розглянути кожного, хто входить у просторий хол. І я з цікавістю прислухаюся до розмов, придивляюся до людей. В основному це, звичайно, парочки та старенькі, але бувають і винятки. До останніх я можу зарахувати, як мінімум, себе. Підходячи до дверей, що ведуть у зал, я все-таки кидаю погляд у дзеркало: сіра проста (навіть занадто) сукня, розпущене волосся, обличчя без макіяжу… Можу собою пишатися – навіть так, без будь-якої підготовки, цілком симпатично виглядаю. Сірий до очей підходить, а хвиля чорного волосся непогано відтіняє обличчя.

Красуня! – тихо шепочу я фразу, яку періодично повинна говорити собі кожна дівчина (хоч би як вона не виглядала), і відчиняю невеликі двері, що тонуть у напівтемряві балкону.

Хто молодець? – Я молодець! Встигла.

Обережно переступаючи поріг, спускаюся до першого ряду, знаходячи своє місце.

Стихає какофонія звуків в оркестровій ямі, згасає світло. Слідуючи проханню адміністрації театру, що лунає по всій залі механічним голосом, я перемикаю телефон у беззвучний режим і спокійно сідаю в кріслі.

Лунають перші звуки мелодії... Вони стають все голоснішими, наростаючи, злітаючи вгору скрипками і розбиваючись ударами барабанів. Увертюра – мій улюблений момент, кілька хвилин, і ти поринаєш у настрій історії, ти вже ніби трохи знайомий з нею. Все навкруги немов замовкає, відступаючи на задній план, навіть розмови стихли, тільки внизу в залі все ще світяться екрани телефонів, наче маленькі прямокутні зорі.

Несподівано збоку чується шурхотіння та голоси, і я невдоволено відриваю погляд від оркестрової ями, дивлячись у бік шуму. Ну, звичайно, хтось запізнився! Куди ж без них. Хочеться як у школі, підвестися і зробити зауваження (це вже професійне, мабуть), але я себе стримую.

Чоловіча фігура у спортивному костюмі буквально падає на сусіднє крісло, і я мало не підстрибую від гучного звуку.

"Я спокійна" – подумки кажу собі і нахиляюся ближче до борту. Все одно тут немає заради кого тримати «поставу леді», а мені так зручніше розглядати сцену.

Масивна темна завіса із золотистими візерунками роз'їжджається у сторони, підмітаючи ворсом підлогу, хоча звичайно я цього не бачу. Вся моя увага спрямована в просвіт, залитий світлом софітів.

Балет “Панночка і хуліган”. Навіть тут школа - подумки хмикаю я, заворожено розглядаючи танцюючі фігурки. Хіба це не магія? Ця ефемерна видима легкість, з якою вони буквально літають. Ці спалахи світла, які за мить змінюють настрій історії. Кожен жест, кожен рух, наче підказка для глядача. Ось він обернувся до неї – він думає про неї, хоче з нею заговорити... Ось, вона побігла від нього, але завмерла посеред дороги – вона сумнівається. Я починаю хвилюватись за героїв, така вже я. Мені завжди хочеться, щоб у всіх все було добре.

А от за сюжетом ще й бійка починається. Такий момент, що мимоволі хвилюєшся за долю героя. Я навіть в цілому байдуже реагую на лікоть у синій толстовці, що примостився на підлокітнику біля мого плеча. Начхати. З приводу поведінки сусіда я буду обурюватися пізніше. Нині я вся там, в історії, що оживає на сцені.

Разом із героями я закохуюся, сміюся, плачу. Звичайно теж подумки. І ось – останні хвилини. Герой поранений чи мертвий? Ну, хлопче, вставай! Вона ж тебе кохає, ну! Одружуйтесь, народжуйте дітлахів і потім, уже разом, в один день (за каноном), а не так… Актор лежить на сцені без руху. Сцена залита червоним світлом. Ну не може ж головний герой померти?

 Музика стихла. Я із завмиранням серця дивлюся на сцену. І в цій напруженій тиші над моїм вухом лунає... Храп!

Та він знущається!

У пориві любові до театру нервово смикаю рукою, підсікаючи лікоть сусіда. Кучерява голова хлопця, тепер вже я його зухвалу фізіономію розгледіла, пірнає вниз прямо в дерев'яний підлокітник. Очі в нього розплющуються, а під лівим, схоже, буде фінгал. Ось відчуваю, прямо зараз засвітиться. Головне, щоб мені не засвітив. Адже я не збиралася так радикально… хм діяти, просто розбудити хотіла…

– Ви у театрі! Будьте так ласкаві, не хропіти, - таки шепочу я вперто і не відводячи погляду.

– Ото ж бо, в театрі, а не на рингу, – він підскакує на ноги, притискаючи руку до ока, сидівка з гучним стукотом ударяється об спинку і на задніх рядах чується буркіт.

– Сядьте, – тягну його за руку вниз.

– Насидівся!

– Ви що ще й «сиділи»? – кажу я, не знаю навіщо піднімаючи брови, і це його дратує ще сильніше, он як очі сяють. Але, мабуть, шепіт незадоволених, яким ця «шафа» перекрила огляд, був переконливий, і хлопець знову з гуркотом впав на сидіння.

Дивлюся на сцену. Що там? Ну ось, головний герой таки загинув! На очі навертаються сльози, он і бідняжка страждає. Вона закохалася, повірила в щастя, а тут така підступна доля: її коханого більше немає, і щастя немає. Чому життя таке жорстоке?

Грають фінальні акорди, закривається завіса, спалахує світло, хтось трясе мене за плече!

– Що!?

– Руку відпустіть, – кучерявий "спортсмен" похмуро свердлить мене поглядом. Під оком у нього темніє синець.

– Я і не тримаю, – про що він взагалі? Дивлюсь на свою руку і розумію, що так, тримаю. – Вибачте, я не навмисне... – розтискаю пальці, витираючи щоки, що стали мокрими від сліз. Як же ніяково вийшло. Ще й цей фінгал. Але він теж винний, поспати міг би й удома.