Читати книгу - "Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер"

–Проведи рукою по листку.– сказала вона.

"З чого вона взагалі взяла, що в мене є якась влада над рослинами? Я простий хлопець, без будь–яких талантів.", – дивувався Найджел. Хоча всі часто злісно поглядають на їхній із бабусею невеличкий сад. Там усього лише одна дика вишня і напіврозвалена альтанка з широкою аркою, закрученою виноградними лозами. Плоди завжди смачні й соковиті, зелень довго тримається, листя красиве навіть восени, будучи жовтим або коричневим, чи не єдиний шматок зелені в цьому сирому похмурому містечку. Але все це тому, що Найджел доглядав за садом, скопував землю, купував добрива в дядька Майка, який переїхав із ферми, у нього цього добра було вдосталь і цікавився ним мабуть один Найджел. Але це результат праці, а не магії. Якби все було так легко, хлопець би озеленив увесь Ґотлін. Він подивився на Есме і, знизавши плечима, провів рукою по траві, частина його була страшенно зацікавлена, інша жадала довести Есме, що вона помилилася, і скоріше повернутися в теплий салон машини. Дощ заливав його куртку, і здається, поки хлопець зігнувся навпочіпки, вода почала капати йому за комір, від чого Найджел здригнувся. Коли він провів рукою, нічого не сталося. Він зітхнув і піднявся. "Може, магія й справді існує, просто не для мене?" – подумав Найджел.

–Зачекай. – Есме зупинила друга.– Спробуй знову.

–Навіщо? З чого ти взагалі взяла, що я здатен на щось таке?" – не розумів Найджел.

–Я бачила, як ти подобаєшся рослинам у класі... – не вгамовувалася Есме. – Коли на історії тебе попросили сісти біля вікна, всі рослини буквально тягнулися до тебе. Коли ти поруч, вони стають густішими, зеленішими, здоровішими, зникає жовтизна і плями, вони піднімаються вгору. Коли ти сидиш далеко від них, як на біології, вони гинуть. І я помічала це на кожному уроці сьогодні. У класах, де ти поруч, рослини здорові й квітучі, а в класах, де ти далеко від них – сухі, зів'ялі.

Він застиг, прошепотівши:

–Це взагалі можливо?

Найджел подивився на нещасну клумбу, вся голова й обличчя були наскрізь мокрими. Він стиснув руку в кулак, а потім розпрямив пальці й трохи роздумуючи, знову провів над клумбою. Краплі холодними голками проколювали шкіру, хлопець тремтів від холоду, хотів швидше сховатися від дощу. Спершу нічого не змінювалося, він застиг біля мертвої клумби, намокаючи під дощем, тримаючи руки перед собою, чим викликав регіт і глузування школярів, які проходили повз. Уже готовий здатися і повернутися в машину, він відчув розчарування, що так легко повірив, ніби володіє якимись чарами. Його пальці поколювали, і він помітив легке ворушіння біля кущика, потім жовтувата трава піднялася і біля кореня почала набувати яскраво–зеленого відтінку. Дощ не припинявся, вони стирчали біля цієї клумби казна–скільки, але Найджел чітко запам'ятав, як неприємно пекло руки, ніби він тримає їх над полум'ям, його пальці втомилися, та й сам він якось виснажився.  Але трава в клумбі помітно позеленіла, паростки піднялися над ґрунтом, а пара польових квітів розпустилася. Есме весь цей час тримала руки на плечах друга, коли бутон гортензії розпустився, метелик з її волосся перелетів на нього, намагаючись розміститися на квітці. Краплі дощу змушували ніжні крильця тріпотіти, і метелик несміливо повернувся до Есме, сівши на плече під пеленою густого каштанового волосся.

–Я ж казала! – сказала вона, коли Найджел встав.

Вона міцно обійняла друга, який здавався шокованим, ніби сон межував із реальністю, а казка з бувальщиною. Але що тут скажеш, прийшовши додому, він погодував бабусю і, дочекавшись закінчення дощу, пішов у сад, відчувши неймовірне натхнення від новонабутих сил. Звісно, роботи йому вистачить на місяць, але хлопець рішуче взявся добудувати альтанку та озеленити сад краще, ніж раніше.

За тиждень Найджелу вдалося підстригти газон, не торкаючись його, виноград змусити плестися густішим і ширшим. Щоб це не було, але він здатний на це. І це шалено тішило Найджела, але водночас до смерті лякало. "Раптом такі сили небезпечні? Або це зовсім не дар? Що якщо Ґотлін це місто–експеримент?" – розмірковував він. Безліч ідей точилися в голові, і Найджел не знав куди себе подіти.

У школі він нарешті відчув себе не простим аутсайдером, а частиною маленької групки, до якої тепер входила Есме, їхньої маленької банди з двох людей.

–О, дивіться, хто тут у нас!– гиготів Пірс Грейсі зі своїми бандюками.– Це ж наш казковий хлопчик!– скинувши ранець Найджела на підлогу, він тицьнув приятеля в бік. Найджел спокійно опустився, щоб підняти свої речі, а Пірс вирвав ранець з його рук кинувши другу. Той кинув наступному, а той знову кинув Пірсу, супроводжуючи це гортанним хихотінням. Найджел підняв на нього очі. Пірс був вищим за Найджела і значно сильнішим, чомусь він не взлюбив хлопця ще з молодшої школи і дошкуляв йому постійно, дістаючи на уроках чи на перервах, боляче штурхаючи на залізні шафки інших школярів.

–Відчепись від нього, Грейсі.– прошипіла Есме, міцно тримаючи підручник з алгебри, кісточки її пальців побіліли, так сильно вона вчепилась  у книгу.

Пірс перевів свій млявий насмішкуватий погляд на дівчину.

–Так–так, у нашого дивака з’явилась подружка. То, що О’Реллі?– кинувши руку на її плече, спитав Пірс.– Витираєш йому шмарклі, коли він вчергове нюняє, що диснеївська принцесса у ремейку виглядає не так, як у мультику?

Есме скинула руку Грейсі зі свого плеча, навмисне змахнувши долонею.

–Тобі яка справа до того, що він дивиться чи читає? Він принаймні має особисте життя, яке не обмежується булінгом однолітків. Це робить його явно розумнішим за тебе.