Читати книгу - "Учень дощу І, Немченко Катерина"

«Совір Ракор, ви задовільно склали екзамени на місце вчителя середніх класів у академію Злітаючого журавля. Зберіть свої речі та прибудьте до академії до завтрашнього вечора. Білий журавель вкаже вам найкоротший шлях.

Нагадуємо, що у академії заборонено лаятися і випробувальний період молодих вчителів складає три роки. У перший рік ви будете викладати тільки один предмет. Обирати вас духовним батьком дозволено тільки після завершення випробувального періоду.»

- АААА! – заверещав від радощів Ракор, як з його тіла вирвався магічний імпульс, що із громовим гуркотом похитнув усю будівлю. – Хах…! – взявся парубок за голову, із задишкою намагаючись прийти до тями. – Я – вчитель…? – не міг усвідомити він тексту цього листа. – Я… - сперся спиною на стіну. – Вчитель…? – подивився на вже прочитані слова. – Хах… - втомлено усміхнувся посланню. – Вчитель… Я – ВЧИТЕЛЬ! – переможно скрикнув чоловік та почав енергійно бити кулаками повітря, святкуючи перемогу. – ВЧИТЕЛЬ-ВЧИТЕЛЬ-ВЧИТЕЛЬ! ХАХА! ТАК! – стиснув кулак прямо у серця, спрямувавши погляд кудись вдалечінь. – Я – вчитель, - ствердно кивнув маг. – До завтрашнього вечору мені треба вже бути у академії, - озирнувся. – Треба зібрати свої речі, - попрямував до шафи. – Вчитель-вчитель-вчитель… - задоволено наспівував Ракор, пританцьовуючи на ходу. – Я вчитель-вчитель-вчитель…

Прибуття до рідного навчального закладу зайняло близько чотирьох годин пурхання по верхівках дерев, якими дістатися було значно швидше, аніж транспортом та вітіюватими дорогами.

- Академія-академія-академія…! - тихо верещав парубок від щастя, вже розрізняючи такі знайомі дахи навчального закладу, які виглядали з-за скель.

Не без допомоги білого журавля, новий вчитель знайшов тропу, якою діти часто ходили з академії у найближче містечко, та спустився на неї, стискаючи долонею лямку повного рюкзаку, який був на плечі.

- Я знову тут…! – натхненно вдихнув чоловік все повітря навколишньої природи – свіжий запах листяного лісу, мокрий аромат каміння, грибів, моху і трави, яка росла усюди.

Навколо стрибали коники, літали комахи та співали птахи, відволікаючи спогладача від земляних жаб, які квакали в тіні. Навпроти стояли скелі - невеликий гірський хребет, серед піків якої знаходилася рідна академія, до якої вели кам’яні сходи, видовбані у гірській породі.

Знову підіймаючись цими сходинками, Ракор ледь стримувався від нового вереску щастя. Цілих десять років свого навчання він гасав цими сходами вгору та вниз. Біг на заняття, збігав у місто за солодощами та на свята. Спускався із вчителями, коли вони збирали цілу групу учнів для якоїсь поїздки, грав, спіткався і падав, деколи розбиваючи собі коліна із долонями. А як він тоді кричав, плакав, кликав вчителя, який одразу ж заспокоював та прибирав будь-який біль. Такі рідні сходи, якими сходять першачки, за руку із батьками та вихователями у перший клас, якими востаннє спускаються випускники, завершивши своє навчання та отримавши окталлу…

Ракор сам собою ностальгічно зітхнув, згадуючи, як він сходив цими сходами востаннє, як прощався із вчителями, як обіймався із духовним батьком, як стукав своїм дерев’яним посохом по камінню в такт своєму кроку. Зараз, йому посох був уже непотрібен, але тоді… Це була справжня подія, коли вчителі вручали цю палицю, коли протягували блакитне омаре їх академії, яке повністю накривало білий нижній халат, коли заміняли стрічку у волоссі блискучою золотою окталлою…

Чоловік піднявся до гігантських дерев’яних воріт цієї академії, які були навстіж відчинені, та побачив внутрішній двір, вимощений кам’яними плитами, між яких росла трава та мох. За цим двором височіла чотириповерхова будівля самого навчального закладу, у якому не було забито жодного цвяху, прикручено жодного металевого гачка, або дверної петлі. Метал у цьому закладі був під суворою забороною, тож усі деталі були виконані з дерева, каміння або глини, кераміки.

Окинувши поглядом жвавий двір, яким ходили, бігали та просто спілкувалися хлопчики, віком від 8 до 18 років, у блакитних одежах різного покрою, Ракор ніяково зупинився у воротах, почавши шукати поглядом одного з педагогів. Діти, помічаючи тут незнайомого їм дорослого чоловіка у омаре власної академії, теж поступово кидали свої ігри, спрямовуючи свої погляди на нього.

- Не забарився, - усміхнувся новоприбулому вчитель Уман, який стояв у стороні, склавши руки за спиною.

- Вчителю, - розторопно вклонився йому Ракор, склавши перед собою долоні. – Я безмежно вдячний за надану мені честь та довіру у вихованні підростаючого покоління.

- Ходи, - привітно махнув до себе чоловік. – Тобі пора змінити своє хано та пояс.

- Звісно, вчителю, - знову вклонився новенький, вирівнявся, метушливо поправив лямку на плечі та поквапився до викладача.

Той провів його у академію, де новоприбулому вручили вчительське хано – білий нижній халат із вишитими блискавками, золотий пояс із торочками, та вчительське омаре – той самий верхній блакитний халат, який був прикрашений вишивкою журавлів. Щойно молодий вчитель переодягнувся, його вивели на двір та представили усім учням з педагогами, яких тут зібрали вже за 15 хвилин.

- Це – наш новий вчитель! – гласно почав директор, вказуючи присутнім на ніякового новачка, що зі збентеженою посмішкою оглядав усіх навколо. – Молодий вчитель Ракор буде викладати основи створення туману п’ятому класу! Він має вогняну кров та магічну силу бурштинового кольору! – створив на долоні сферу світла, яка мала відповідний відтінок помаранчевого.

- Дякую за надану мені честь викладати у академії Злітаючого журавля! - натхненно заговорив новачок, склавши разом руки та почавши кланятися всім вчителям. – Дякую за надану мені довіру у вихованні молодого покоління! Я намагатимусь робити усе, що в моїх силах, поступати по совісті та не відходити від правил моєї рідної академії!

Педагоги стримано перезирнулися між собою, згадуючи ті поодинокі, але все ж лайливі слова під час недавніх екзаменів.