Читати книгу - "[уривок] Храмовий «празник», Штучна Тяма"

— Нам якраз треба трохи чоловічої сили! — сказала вона, коли я підійшов, і жіночки навколо весело засміялися. — От бери тарілки й розставляй, потім серветки, потім… 

— Я все пам’ятаю, — усміхаючись, перебив я її. — Не переймайтеся, я все зроблю. І як завжди гарно скручу серветки.

— Дякую, любчику! — вона поцілувала мене в щоку й побігла назад на кухню. 

Насправді на ній тримався весь бенкет. Закупівля продуктів, планування меню і більшість страв — усе це вона сама робила. І це не бісовий вінегрет! Холодець, шуба, бульйон, чотири види салатів, печінковий торт, битки, фарширована риба, курка… Я міг би перераховувати ще годину, але раніше захлинувся б слиною. Окрім того, вона організувала з десяток жіночок із храму собі в допомогу. Тож, не знаю, що там робив її ієрей, але вона своє звання відпрацьовувала сповна.

У неї була дочка, з якою мене років пʼять тому намагалися звести. Врешті у нас якось не склалося, проте матінка не змінила до мене свого ставлення. Тоді я був ще малий і нічого не розумів. А їй, можливо, було прикро й образливо, що я не захотів спілкуватися з її дочкою. Тож я був їй вдячний за те, що вона й далі ставилася до мене з добротою. 

Час за роботою проходив швидко, під приглушений спів згори. Жінки весело перемовлялися, жартували, перекидалися компліментами і лагідно мене підколювали. Тут панувала така щира й водночас абсурдна атмосфера, що, здавалося, це не церква, а сімейний збір на Новий рік. У такі моменти мені здавалося, що ось вона «родина», і зʼявлявся той сенс, якого мені так не вистачало в житті. 

Закінчивши з тарілками, я взявся за серветки. Складати їх я навчився давно, коли ще мало чим між допомогти, крім розкладанням серветок. Я акуратно й методично скручував серветки в нові, досить складні форми, які вивчив пару днів тому, якраз щоб усіх вразити. Час від часу я ловив зацікавлені погляди жіночок, які уважно стежили за моїми рухами, немов на майстер-класі, й задоволений продовжував. 

 Я закінчив сервірування на тридцять осіб, склавши три різні форми із серветок: у формі свічок — у високі келихи для шампанського, у формі лотосів — кожному посеред тарілки, і у формі троянди — в піали для десертів. 

На знак вдячності мене пригостили маленьким бутербродом із червоною ікрою, канапкою з крабовим салатом і одним кривим битком, який по феншую не підходив до інших на тарілці. 

Далі почалося найскладніше — стали виносити їжу, а я, хоч і захлинався слиною, носив її з гідністю. Сумлінно транспортував величезні тарілки з копченим м’ясом, намагаючись не крапати й не дивитися надто жалісливо. Коли ми закінчили, мої очі «з’їли» як мінімум, цілу тарілку битків і стільки ж копченого м’яса. 

Почали спускатися любі гості. Деякі настільки старі, що їх під руки вели мої ровесники у нижчих санах. Інші, доволі молоді, були одягнені в чорне вбрання ченців. І, нарешті, завели його — архієрея, людину, яку можна було вважати мером релігійної частини міста та надзвичайно впливовою особою.

Коли його нога ступила на сходи, усі вклонили голови. Він ішов обережно, з усіх боків оточений хлопчиками, які підтримували його неймовірно розкішне вбрання, підставлялися під руки, імітуючи перила, і тримали поділ, аби він не спіткнувся. Це були справжні раби Божі.

«Цар, — подумав я, спостерігаючи за всім з-під лоба. — Як ще його назвати?» 

Ніхто не підіймав голови, поки він не дійшов до свого місця за столом і не благословив усіх. Нарешті я підняв голову, відчуваючи, що моя хвора шия не розрахована на такі довгі почесті. 

Помітив нашого ієрея, який спускався разом із другом-іподияконом.

Усі розсілися, і почалося свято «Мамона» — третя й остання фаза, коли я мав допомагати. Навколо метушилися мої однолітки й молодші з почету архієрея. Деяким, мені здавалося, було максимум десять-тринадцять років. 

Разом із цими дітьми й жінками я обслуговував тридцять чоловіків протягом трьох годин. Втомився страшенно, зголоднів іще сильніше, і вкотре розчарувався в релігії. 

Сидячи з хлопцями з почету у лаунж-кімнаті, ми чекали на їжу, яку нам обіцяли. Жіночки занесли кожному з нас повну тарілку: там було все й одразу. Я не уявляв, де вони взяли стільки сил, щоб триматися на ногах із восьмої ранку до шостої вечора, а лише думав «Дай їм Бог здоровʼя».

Далі любі й п’яні гості почали розходитися. Цього моменту я чекав найбільше. Чесно кажучи, приходив я сюди тільки заради цього «after party». Як би принизливо це не звучало, що моє свято було на їхніх недоїдках, я точно знав: жіночки приховали частину їжі й не винесли її на головний стіл.  

Закінчивши з їжею, я піднявся у подвір’я допомогти виїхати п’яним водіям і зачинити за ними ворота. Кожен із них благословив автомобіль, благословив себе, перехрестився за кермом і з Божою поміччю, п’яний як чіп, поїхав хтозна-куди. 

Парковка швидко спорожніла, і, закривши ворота, я пішов назад у підвал. 

У підвалі лунали радісні голоси жіночок, які вже прийняли трішки на груди. Я спустився вниз, і мене одразу помітила Матінка.

— Любчику! Йди до нас! — гукнула вона, тримаючи в руці рюмку, скоріше за все, з коньяком. 

Я підійшов, вона обійняла мене й поцілувала у щоку.

— Дякую тобі, ти нам дуже допоміг.