Читати книгу - "Фатальне (не) везіння, Ірен Кларк"

Єва

— Ні.

Лада кліпнула.

— Що?

— Ні. Дякую, до побачення, двері он там, — я ткнула пальцем у вихід.

— Але…

— Без “але”. Без “почекай, послухай мене”. Без “можливо, тобі це буде цікаво”. Мені нічого не цікаво! — я підняла руки, ніби відбивалася від її слів. — Я щойно повернулася з відпустки, де поклялася собі, що Андрій більше не займатиме жодного квадратного міліметра мого мозку! А ти, наче спеціально, приходиш і так спокійно: “Привіт, я подруга Андрія, він тебе кохає, але ви не можете бути разом, бо він вирішив, що знає, що для тебе краще”. Ну що ж, вітаю, у вас із ним чудовий талант робити мене нещасною!

Лада винувато подивилася на мене, а потім сумно зітхнула.

— Але ж я прийшла тобі допомогти.

— Ой, дякую, спасибі, а можна допомогти так, щоб не вдиратися в мою квартиру і не ламати мені мозок?

— Я ж не зі зла…

— Серйозно? Це тобі так здається! Я тільки-но вирішила, що в моєму житті більше немає місця для Андрія, а ти приходиш і робиш вигляд, що знаєш краще, що мені треба. От поясни, ти взагалі розумієш, що я три місяці намагалася склеїти себе докупи, щоб ти зараз прийшла і все зруйнувала?

Лада винувато куснула губу.

— Вибач…

— О, добре, раз вибач, то все окей, — я склала руки на грудях. — Тоді взагалі супер. Ти вибачилася, можеш іти.

Вона мнеться, переминається з ноги на ногу, і я вже підозрюю, що зараз буде ще якийсь сюрприз.

— Це ще не все…

Я заплющила очі, глибоко вдихнула, а потім, повільно видихаючи, прохрипіла:

— Господи, дай мені сил.

— Мені… ніде жити.

Я не одразу усвідомила сказане.

— Що?

— Ну, — Лада невпевнено подивилася на мене, потім на двері, потім знову на мене. — Тимчасово.

Я засміялася. Але це був той сміх, що межує з нервовим зривом.

— Чудово. Просто чудово. І я тут до чого?

— Ну… я подумала…

— Ой, ні-ні-ні. Якщо ти тут подумала так само, як і з Андрієм, то я вже налякана.

— Я могла б трохи пожити у тебе.

Я заморгала.

— Ага. Ну а чому ні? У мене ж тут, мабуть, готель “Чотири сезони”.

— Просто… Мені більше ніде.

— Я тобі це питання вже ставила. Давай ще раз: у тебе що, немає дому?

— Є.

— Ну от іди туди.

Вона ще більше мнеться.

— Не можу.

Я склала руки на грудях і нахилила голову набік.

— І чому ж?

Лада відвертається, щось зважує, зітхає й швидко випалює:

— Мій тато дуже на мене злий.

Я підняла брови.

— І?

— І мені краще туди не потикатися.

— Ага. А чому це твій тато такий злий?

Лада ковтає повітря.

— Я… ну… трохи влізла в неприємності.

Я розводжу руками.

— Так і знала!

— Але це не серйозно! Просто поки він не владнає ситуацію, мені краще не з’являтися вдома.

Я істерично сміюся.

— І, звісно, ідеальним місцем для переховування ти обрала мою квартиру!

Лада винувато кліпає.

— Ну… так.

— Чудово. Просто чудово!

— Ти ж не виженеш мене, правда?

— Та із радістю! — я закотила очі.

— Але ти добра.

— Не дуже.

— Але тобі буде мене шкода.

— Я безсердечна.

— Але я ж тут зовсім сама, нещасна, у мене навіть немає де ночувати…

Я важко зітхаю.

— Скільки днів?

— Ну, можливо, три?

Я підозріло примружуюся.

— Три.

— Ну… п’ять?

— Давай домовимося на три.

Лада киває, радісно всміхається й затягує свій рюкзак назад у квартиру.

Ось так, план “Забути Андрія і жити спокійно” провалився.