Читати книгу - "Фатальне (не) везіння, Ірен Кларк"

Єва

Зранку я одразу поїхала на роботу, серйозно розмірковуючи в якому зі своїх життів я так напартачила, що в цьому повинна так вигрібати.

— Привіт, Єво! — Даша, моя колега, весело махнула мені, коли я зайшла в офіс. — Як відпустка? Відпочила?

Я впала на стілець, витягла телефон і відкрила чат із подругою.

— Відпустка була чудовою. А потім я повернулася додому й знайшла там незнайому дівчину, яка, виявляється, тепер живе у мене.

Даша виплюнула каву.

— Що?!

— Ось і я так само відреагувала, — я закрила очі й потерла скроні.

— Хто вона?!

— Подруга одного знайомого. Каже, що прийшла допомогти мені, а потім раптово вирішила, що їй ніде жити.

Даша покрутила пальцем біля скроні.

— Вижени.

— Дякую за пораду. Чомусь не подумала про це в перші ж п’ять секунд.

— Ну, серйозно, чому вона досі у тебе?

Я видихнула.

— Бо вона дивно ухиляється від питань, і мені здається, що щось приховує. А ще, знаєш, є така проблема: я не можу вигнати людину на вулицю, навіть якщо вона мене бісить.

— А ти пробувала робити натяки?

— Ще й які, — я сумно подивилася на подругу і пішла працювати.

__________

Наступні кілька днів нагадували сценарій фільму, де головна героїня — це я, і я ж — жертва обставин. Щоранку я прокидалася, збиралася на роботу й ішла, сподіваючись, що коли повернуся, Лади в квартирі вже не буде.

Спойлер: вона була.

Кожного. Клятого. Разу.

На третій день у мене з’явилася теорія, що вона взагалі не виходила з квартири. Можливо, пустила коріння в моєму дивані й тепер він її житло.

Я відкрила двері, зробила крок усередину й побачила знайому картину: Лада, у спортивних штанях і моїй кофтинці (коли вона її взяла?!), сиділа на дивані, гортаючи телефон.

— Я вдома! — гукнула я, знімаючи куртку.

— О, привіт! Як день?

Я зупинилася, примружилася й обережно поставила сумку.

— Агов, а може, це ти мені скажеш, як пройшов твій день, Ладо?

— Та нормально, уявляєш, у тебе сусідка класна. Ми вже чай разом пили.

Я моргнула.

— Ти що, ще й з моїми сусідами тепер дружиш?

— Ну, ти ж цілими днями на роботі, а мені що робити?

Я глибоко вдихнула.

— Може, повернутися додому?

Лада зробила невинне обличчя.

— Я ж казала, що поки не можу.

— І скільки це “поки”? Давай уточнимо. Це день? Два? Вічність?

— Ну…

— Ладо, ти тут уже три дні. За цей час я встигла звикнути до того, що, приходячи додому, не знаю, що мене чекає.

— Ой, не перебільшуй, усе ж добре.

— Добре?! Ладо, я сьогодні відкрила шафу й побачила там твою сукню!

Вона знизала плечима.

— А де мені речі тримати?

— НЕ В МОЇЙ ШАФІ, ЛАДО!

Вона кивнула, підперла голову рукою й мило запитала:

— Тобі що, так не вистачало сусідки?

Я стиснула зуби.

— Ні. Мені не вистачало простору, тиші, і щоб, повертаючись додому, я не відчувала себе так, ніби беру участь у реаліті-шоу з несподіваними гостями.

— Так цікавіше.

Я закотила очі, взяла телефон і почала щось шукати.

— Що ти робиш?

— Дивлюсь орендні квартири.

Лада округлила очі.

— Хочеш переїхати?

— Ні, це я тобі шукаю.

Вона розсміялася.

— Ой, Єво, яка ж ти чудова!

— Я не жартую.

Лада все ще сміялася, а я впала на диван поряд і закрила очі.

Господи.

Я покинула Андрія, щоб почати спокійне життя.

Тепер у мене вдома живе його нахабна подруга, яка ухиляється від відповідей і поводиться так, ніби купила цю квартиру на свої гроші.

Що далі?

Якщо через тиждень я відкрию двері, а там буде ще хтось із його “друзів”, — я просто переїду жити в офіс.