Читати книгу - "Дюна"

а також через те, що знову надсилати історії до нью-йоркських видавництв, які протягом років відкидали його, було над його можливості. Кілька років по тому, коли роман було майже завершено, Френк Герберт відновив співпрацю з Блессінґеймом, а тоді знову пройшов випробування невпинними відмовами — отримавши їх понад двадцять, — аж доки видавництво «Chilton» зрештою погодилося взяти книжку й заплатило 7 500 доларів авансом. Якби не далекоглядний редактор «Chilton» Стерлінґ Ланьє, «Дюну» могли б узагалі не надрукувати, й світ літератури надзвичайно збіднів би.

* * *

Коли я подорослішав, ми з батьком зблизилися й почали писати разом. Тоді він часто говорив мені про важливість деталей і щільності письма. Вивчаючи психологію, він зрозумів підсвідомість, а тому любив повторювати, що «Дюну» можна читати на будь-якому з кількох шарів, закладених під пригодницькою історією месії на пустельній планеті. Екологія — найочевидніший шар, але є ще політика, релігія, філософія, історія, еволюція людини й навіть поезія. «Дюна» — це чарівний гобелен зі слів, звуків, зображень. Іноді він спершу писав уривки віршами, які розширював і перетворював на прозу, утворюючи речення, що містили елементи первинних поезій.

Тато казав, що в процесі читання ти можеш пройти будь-яким шаром роману, а тоді розпочати книжку із самого початку, зосереджуючись на іншому шарі. Він навмисно лишав наприкінці відкриті фінали й казав, що робив це, аби навіть після закінчення історії читачів не відпускали її уривки й шматочки, щоб людям хотілося повернутися і перечитати книжку ще раз. Хитрий трюк, який спрацював бездоганно.

Як старший син Френка Герберта, я бачив у романі елементи родинної історії. Раніше я вже зазначав, що в «Дюні» зображено мою матір — але й тата теж. Певно, він думав про себе, коли писав про Герцога Лето: «Дуже довго ніхто не помічав, що він іще й був чудовим батьком». Ці слова мають глибинне значення для мене, адже в ті часи наші стосунки були зовсім кепськими. Я переживав період підліткового бунтарства, бурхливо реагуючи на його безкомпромісну манеру керувати домівкою.

На початку «Дюни» Полові Атріду п’ятнадцять років — приблизно в такому віці був і я, коли книжку вперше почали публікувати в журналі «Analog». В описі Пола я не дуже впізнаю себе, проте легко впізнаю тата в батькові Пола, шляхетному Герцогові Лето Атріді. В одному абзаці Френк Герберт написав: «Та безліч фактів відкривають шлях до розуміння Герцога: його вірне кохання до леді з Бене Ґессерит; надія, що він покладав на сина…» Значно пізніше, коли тато відповідав на запитання журналістів щодо моєї письменницької кар’єри, він казав: «Яблуко падає недалеко від яблуні». Він часто хвалив мене перед іншими — значно частіше, ніж напряму. Більшість друзів уважала його екстравертом, проте в родинному колі він часто поводився як інтраверт, полюбляючи проводити час на самоті у власному кабінеті. Часто найсильніші його емоції виливалися на папір, тому я відчуваю, як батько говорить до мене, коли читаю його історії.

Якось я запитав у батька, чи вважає він, що його magnum opus’у судилося довге життя. Він скромно відповів, що не знає, адже єдиний компетентний літературний критик — це час. Минуло вже сорок років, відколи «Дюну» було видано у твердій палітурці, й Френкові Герберту було б приємно дізнатися, що інтерес до його фантастичного роману та породженої ним серії ніколи не згасав. «Дюну» підхопило абсолютно нове покоління читачів. Молодь насолоджується нею, як колись її батьки.

Як і наш власний усесвіт, усесвіт «Дюни» продовжує розширюватися. Френк Герберт написав шість романів серії, а я дописав іще шість у співпраці з Кевіном Андерсоном. За контрактом ми з Кевіном створимо ще чотири книжки, включно з великим хронологічним фіналом, на який зачекалися мільйони читачів, — «Дюна-7». Над цим проектом працював Френк Герберт, коли помер у 1986 році, й це мала бути третя книжка з трилогії, започаткованої «Єретиками Дюни» та «Капітулом: Дюна». У цих романах він заклав велику таємницю, й досі, через два десятиріччя після його смерті, розгадка є секретом, який найретельніше охороняють у науковій фантастиці.

До часу, коли ми завершимо ці історії, налічуватиметься шістнадцять «дюнних» романів, а також фільм режисера Девіда Лінча 1984 року та два телевізійні мінісеріали — «Дюна Френка Герберта» й «Діти Дюни Френка Герберта», — продюсером яких став Річард Рубінштейн. У майбутньому ми плануємо ще кілька проектів, та всі вони мають бути домірними високим стандартам, установленим батьком у своїх романах. А коли всі гарні історії вже буде розказано, серія завершиться. Але навіть це не буде справжнім фіналом, адже завжди можна повернутися до самої «Дюни», щоб читати її знову й знову.

Браян Герберт

Сіетл, Вашингтон, 2005

Людям, чия справа виходить за межі ідей і простягається в царину «реальних матеріалів» — екологам посушливих земель, де б вони не були та в які б часи не працювали, зі смиренням і захватом присвячується ця спроба передбачення

Книга перша

Dюна

1

Початок — то мить, коли варто якнайкраще подбати про істинну рівновагу речей. Кожна сестра Бене Ґессерит[2] знає про це. Тож, приступаючи до вивчення життя Муад’Діба, зважте спершу на те, у які часи він з’явився, бо ж народився владар у рік п’ятдесят сьомий правління Падишаха-Імператора Шаддама IV. Й особливо уважно придивіться, де саме він з’явився: на планеті Арракіс. Хай не вводить вас в оману той факт, що народився він і прожив перші п’ятнадцять років свого життя на Каладані. Арракіс, планета також знана як Дюна, — ось місце його навіки-віків.

Принцеса Ірулан. Оповідь про Муад’Діба

За тиждень до переїзду на Арракіс[3], коли метушня останніх приготувань от-от мала обернутися на нестерпне божевілля, якась старезна баба навідалася до матері хлопчика — Пола.

Замок Каладан[4] огорнула тепла ніч; прадавнє кам’яне громаддя, що слугувало домівкою двадцяти шести поколінням роду Атрідів, укрилося холодною росою, як завжди на зміну погоди.

Стару пустили через бокові двері та повели склепінчастим проходом повз кімнату Пола. Скориставшись нагодою, вона зазирнула всередину — поглянути, як той лежить на ліжку.

У тьмяному світлі напівзгаслої, завмерлої над самою підлогою лампи-підвіски, хлопчик, який уже не спав, бачив у проймі дверей громіздкі обриси жіночої фігури, що стояла на крок попереду від його матері. Стара скидалася на відьму: волосся, схоже на сплутану павутину, наче каптур ховало в тіні риси обличчя, а очі виблискували, мов коштовності.

— А він не замалий як на свій вік, Джессіко? — запитала стара. Голос повнився хрипким свистом і