Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

Глава 3
Ярик

Ця жінка зводить мене з розуму. Вчора, тікаючи від переслідування, я збив її на переході. Добре, що в мене гарна реакція і машина не підвела, інакше довелося б її зішкрібати з асфальту.

Я вперше відчув потяг, коли ніс її на руках. Просто не міг відвести очей, голова йшла обертом, і я жадібно вдихнув аромат її каштанового волосся. Воно хвилями спадало на її плечі, груди й пахло кавою з молоком. Солоденька.

Коли привіз її до лікарні, вона навідріз відмовилась від допомоги, навіть не дозволила себе провести. Логічніше було б поїхати й забути про неї, тим паче мої хлопці швидко знайшли  її рахунок, а пристойна компенсація покрила б усі витрати на лікування. Але ні — мені й без того вистачає проблем із Лісовими бродягами, так ще й ця краля зверху сіла.

Під’їжджаючи до дому, помітив хвіст і дивом ухилився від лобової атаки. Отже, вони вже знають її адресу, а залишити безпорадну дівчину, яка через мене опинилась у небезпеці, я не міг. По дорозі додому вона мило соромилась і сказала, що в мене гарні очі. Чудачка, їй Богу. Але мені сподобалось.

Коли вирішив вигадати якусь легенду, аби вона менше хвилювалася, вона мене не дочекалась, і знову довелося нести дівчину на руках.

А вона нічого: симпатична, та й фігурка гарна. Але цей запах... запах жінки, самки, не давав мені спокою. Мені ставало дедалі важче перебувати поруч із нею. Я відчував бажання, і воно випалювало мені мозок: хочу — і все тут! Не сказати, що я давно був без жінки або обділений ласкою. Будь-яка з радістю застрибнула б до мене в ліжко. Подивимось, як вона впорається з моїм шармом.

На небі яскраво сяяв місяць, ліс із материнською ніжністю прийняв мене у свої обійми. Я вирішив трохи пробігтися — біг для мого вовка завжди був віддушиною. У ці моменти особливо сильно відчувався зв’язок із природою. Ліс поблизу дому був особливий: столітні ялини й сосни, земля під лапами встелена торішніми голками й молодим мохом. Весною всі запахи відчувалися гостріше.

Я підбіг до межі купола, обернувся і вийшов назовні. Магія приємно поколювала все тіло, але відчуття було терпиме — не те, що відчув би непрошений гість на моїй території. За межами купола яких тільки тварюк не водилось: лісовики, кiкiмори, нiмфи, водяники й русалки в озерах. Зазвичай від них не було проблем, але іноді доводилося і поборотись. Проте найбільше мороки було з Лісовими бродягами. По суті, вони не мали жодного стосунку до корінних мешканців лісу, але часто навідувалися сюди на полювання. Ці тварюки не гребували нічим: особливо цінували як здобич людей. Наш закон для них не писаний, чистокровні ж шанують звичаї й настанови предків. Ми не можемо вбивати людину, хіба що в цілях самозахисту.

Полювати не хотілося, і я просто безцільно бродив біля озера. І тут побачив її у вікні — дівчина так захоплено дивилася на мене, що мені захотілося її з’їсти. Жартую, звісно. Вона пішла. Вдихнувши повітря на повні груди й не відчувши поблизу чужинців, я попрямував до озера трохи скупатися. Я змив із себе цей день і пішов додому. І яке ж було моє здивування, коли я побачив у вітальні Лію з бутербродом у зубах. Хижачка, просто!

Я був у піднесеному настрої, тож вирішив трохи з нею погратись. А чому б і ні. Але коли підійшов ближче — було вже не до жартів. Вона хотіла мене, причому в повітрі так і фонувало бажанням, що я ледь не повалив її просто на місці. О, як же важко було стриматися. Добре, що я був у штанях, і вона не побачила, що там коїлося. Цей пряний аромат бажання зводив із розуму й збурював уяву. Малював найгарячіші постільні сцени за нашої участі. Я заводився дедалі сильніше, а ця вертихвістка вирішила втекти. О ні, пані, не в мою зміну!

Я притис її до стіни всім тілом, вона опиралася — і це заводило ще більше. Так, опирайся! Хижаки це люблять. І моєму вовку це сподобалось. Вона дивилася так томно й очікувально. Її губи трохи розтулилися, і мені так хотілося їх скуштувати. Пригорнутись до її тіла, притиснути сильніше і... Але чортова сигналізація! Я не встиг отямитись, як моя здобич уже втекла до своєї кімнати. Пройшовши на кухню і заваривши каву, я вирішив: це ще далеко не кінець.

Зранку я був дико розлючений: зателефонував Марк і повідомив, що вчорашнім шавкам вдалося втекти. Ну нічого, але їхня перевага — у кількості й вражаючій відданості вожакові і це турбувало. Так, чистокровні теж вірні, але нам іноді варто повчитися в них. Ми, м’яко кажучи, розслабилися: за роки війни з шавками занадто повірили у власну перевагу й втратили пильність, що може дорого коштувати на полі бою.

Як же свербіли руки вирушити на полювання, але зараз вони перебували на території Макса, а порушувати це крихке перемир’я з їхнім вожаком не хотілося. Занадто багато життів було втрачено в цих міжусобних війнах кланів. Нам залишалось трохи почекати, поки з ними розберуться, і тоді я зможу відпустити Лію. Але поки що вона залишиться тут. Щит, що захищає будинок і частину лісу, не дозволить цим головорізам дістатися до неї.

Лія

Я мчала вулицею щосили, на небі сяяв повний місяць — яскраво-жовтий. Серце калатало, здавалося, ось-ось вистрибне з грудей, у вухах стояв гул вітру, але мені все було байдуже. Від самого Горілого озера, біля батьківського дому, за мною гнався величезний вовк. Ще трохи, ще трішечки — і я буду вдома, у безпеці. Але час ішов по секундах, і я не плекала ілюзій. Відлік мого життя скоро закінчиться. Ноги не слухалися, від надлишку адреналіну в роті пересохло, дихання постійно збивалося, але жити хотілося значно більше.

Ось він — мій дім, моя фортеця: зелені ворота, залізний дах і зачинені двері. Як?! Паніка! Я біжу до дальньої хвіртки. Звір не нападає, здається, дає мені фору, грається зі мною. Я намагаюся перелізти через паркан: один виступ, нога ледь не зірвалася, інший, закидаю її над парканом... Стрибок...

Я прокидаюся з криком і в холодному поту. Цей сон переслідував мене все дитинство і юність. Невже знову? Один і той самий, і, на жаль, він не ставав буденним. Усе як сьогодні: дикий страх і застигла кров у жилах. Я думала, що все скінчилося, що вовк більше не з’явиться в моєму житті.