Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

Стук у двері привів мене до тями.

— Зараз! — крикнула я, похапцем надягаючи джинси й заправляючи в них перед футболки, у якій спала.

— Добрий ранок, бачу, ти вже не спиш, — заявив він, не дивлячись мені в очі.

— Який там сон?.. — сумно всміхнувшись, я почала заплітати косу.

Хтось сьогодні явно не в гуморі: щелепи ходором ходять. Розвернувшись на п’ятах, ця велетенська щогла вийшла зі спальні.

— Ходімо снідати, — кинув він через плече й зник за поворотом.

Дивна зміна настрою: лід і полум’я просто. Ну, може, й на краще — такого легше ігнорувати. Якби я вчора залишилася, як він просив, усе зайшло б надто далеко, ані мені, ані йому це не потрібно.

Спустившись на кухню, я вирішила бути трохи милішою, щоб знизити пильність мого маніяка.

— Що на сніданок? — зазирнула йому через руку. Нуль уваги, пуд презирства.

— Ууу, яєчня з беконом! Це прекрасно! — усміхнулася і вмостилася за барною стійкою.

Складалося враження, що ми по черзі німіємо, перебуваючи поруч одне з одним.

— Пане наглядачу, можна пройтися після сніданку? — замуркотіла я.

— Тільки недалеко від дому, — зафиркав жуючий кіт і втупився в тарілку.

Авжеж, тільки недалеко. У мене визрів план, звісно, він був далеко не perfect, але маємо, що маємо. Втікати вночі було б логічно, але нерозумно. Одразу уявила, як проводжаю захід життя в пащі тої чорної тварюки. Пробігти добрий крос я можу, але явно не на повний до гикавки шлунок. Тож потрібно пройтися і гарненько обміркувати, як краще вчинити.

Насолодившись смачнючим кавою, я вирушила на прогулянку. Як же добре на вулиці: запах вранішнього лісу, трохи вогкий і такий бадьорий. Тепер у променях ранкового сонця можна було гарненько роздивитися мій тимчасовий притулок. А тут цілком собі нічого: дерев’яна альтанка (її стіни й дах обвив плющ, і виглядало це дуже по-домашньому); фонтанчик із ставочком (у якому плавали коропи кої). Я пройшла на задній двір і роззулася, роса вмить остудила ноги — було дуже приємно. Давно я не ходила босоніж по свіженькому газончику.

А чи не пройтися мені до озера? Берег виявився пологим, із рідкими заростями очерету. Вода темна, дна зовсім не видно. Легкий вітерець створював невеличкі хвилі на поверхні. У воді плюскалися мальки, а в очеретах квакали жаби. Мимоволі згадалося дитинство, проведене в бабусі в селі. Ех! Скупатися б! Та шкода, напевне, ще прохолодно. Нахилившись до води, щоб перевірити температуру, я остовпіла. З води на мене дивилося "щось". Згадалася "Майська ніч" Гоголя — і серце шалено застукотіло. Я поповзла назад і гепнулась на п’яту точку, але тварюка виявилася спритнішою. Вона вистрибнула й схопила мене за ногу, і як би я не борсалася, вирватися не вдавалося.

— Аааа! Рятуйте! — заволала я з усіх сил.

По шию у воді, я вже готувалася зустрітися зі Всевишнім, як раптом краєчком ока побачила, що на всіх парах до нашої компанії мчить вовк. Мимохідь промайнула думка, що мене розривають на дві нерівні частини, і щось мені стало зле. Але не так сталося, як гадалося.

Вовк пірнув, тварюка в ту ж мить ослабила хватку, і я змогла, захлинаючись, насилу вибратися на берег. Над водою розпливалася кривава пляма. А мені було все одно, хто кого, адже невідомо, що зробив би зі мною вовк, зустрівши в глухому лісі. Не знаю, як ноги мене несли, але я кулею влетіла до хати. Ярика не було. Мене почало трусити, я зачинила всі двері, але серце не заспокоювалося. Перед очима стояло те обличчя: тонка, майже прозора шкіра, крізь яку просвічували багрові судини; величезні чорні очі; два ряди дрібненьких гострих, як лезо, жовтих зубів і два отвори замість носа. Фууу, яка гидота, просто бридота! Досі відчуваю ті огидні щупальця в себе на нозі. Але що це було? Я виглянула у вікно й побачила жахливу сцену: на березі лежав вовк, а поруч, розпустивши щупальця і присмоктавшись ними до жертви, сиділа ця потвора. У місцях їх приєднання було видно кров і золотисте сяяння. Мені стало шкода звіра. Жахлива смерть. Тож, не зволікаючи, я стала шукати бодай щось, схоже на зброю. На щастя, довго не довелося — на стіні висіла двостволка. Я перевірила, чи заряджена, й кинулась до дверей. Ну, якщо не вб’ю цю мерзоту, то хоча б налякаю. Я метнулася у двір і щодуху кинулася до вовка. Стріляти я вміла — тато часто водив мене в тир, тож поки воно смакувало перемогою, я вистрілила просто в спину цій жахоті. Пролунав дикий вереск — і воно впало на землю. Щупальця гидко звивалися, і, поки я не встигла прицілитись вдруге, створіння зникло у водяній товщі.

Я підійшла до вовка. Бідолаха. Як йому допомогти? Не знаю, де був мій інстинкт самозбереження, але тварину потрібно було рятувати. Я побігла в дім і притягнула ковдру. Було ясно, що підняти його не зможу, але тягнути по землі — цілком. Якось я перевернула цю велику тушку на ковдру й не без зусиль затягнула до хати. Лишалось тільки вирішити, де його сховати. Скориставшись тим, що Ярика не було, я вибрала його спальню — вона на першому поверсі. Думаю, він мене вб’є, але можна прикинутись примхливою дурненькою: мовляв, твоя спальня краща, і бла-бла-бла. Отже, я збігала до ванної, взяла ліки: перекис, вату, бинт і ще якусь мазь. На вигляд рани були не глибокі й не сильно кровили, але хтозна, чим ця потвора могла його заразити. Може, впорснула отруту або просто виссала кров? От із втратою крові цей здоровань, думаю, впорається, а з отрутами — складніше. Вовк жалібно скиглив, поки я робила перев’язку.

— Бідолаха, ой і дісталося ж тобі, — тихенько бубоніла я. — Нічого, голубчику, потерпи, ти вже великий хлопчик.

Вовк відкрив очі, і я завмерла, чекаючи на його реакцію. Але він не напав — і це вже був прогрес. Хоча, може, в нього просто не вистачило на це сил.

— Ну, от і все. Тепер відпочинь, піду, принесу тобі чогось пожувати.

Я пішла на кухню, налила води в глибоку миску й розморозила добрий шмат яловичини. Сподіваюсь, нашому хворому така їжа буде до смаку. Але він не їв і не пив. Я хвилювалася, та, може, йому треба більше часу на відновлення. Усе, що я могла, я зробила. Тепер черга за тобою, голубчику. Я вмостилася на ліжку і, обійнявши подушку ногами, солодко заснула.