Читати книгу - "Кам’яна Матір, Йо Томас"

Гражина постукала тричі — ритмами старої пісні, яку тільки вона пам’ятала.

Двері відчинились самі.

— Заходьте, — прозвучало з темряви. — Та, що носить у собі холод і питання?

Гражина мовчки кивнула. Белла подивилась на неї, здивована — але Марія Іванівна вже поверталась у глиб хати.

Стіл, застелений домотканою скатертиною. Полички зі склянками, травами, і стара ікона без лику. На стінах — фотографії ще з довоєнних часів.

— Сідайте. Потерча знову шукає. І ця…  Мати, вона не мовчить.

Гражина відкрила ноут. Звук кулера був єдиною сучасною річчю в цьому просторі.

— Ми хочемо знати. Хто вони? Як зупинити це?

Марія Іванівна не одразу відповіла. Взяла обвуглену палицю, малюючи у повітрі:

— Кам’яну Матір витесали не люди. Її знайшли в лісі. Вона була вже старою, навіть до слов’ян. Місце біля неї переставало родити. Діти зникали. Люди почали лишати їй дари — хліб, імена мертвих, першу кров.

Віктор стиха видихнув.

— А Потерча?

— Одне з тих, кого не встигли охрестити. Його  душа  прикипіла до каменю. Та не просто — вона вплелася. Тепер вони двоє: Мати — як тіло, Потерча — як голос. Вона слухає, а воно шукає ім’я.

Белла нервово втягнула повітря.

— Чому ж досі живе?

Марія Іванівна зітхнула.

— Бо у 1977 камінь вивезли "органи", щось шукали, намагались щось дізнатись.  Вантажівкою через усе Правобережжя, подалі — на Чернігівщину. Заховали в лісі між болотами. Але Потерча не там — воно лишилось тут, у тінях, серед забутих справ і порожніх колисок. Але без каменю воно стає лютішим — бо не має як говорити.

Гражина зупинила курсор на знімку місця, де колись стояла статуя.

— Ми маємо знайти її. Повернути?

— Не знаю. Можливо. Або зруйнувати. Але пам’ятайте — якщо дасте Потерчі ім’я, воно стане кимось. Отримає форму. Тоді буде вже не дух. А людина.

Тиша опустилась важка. Лише в кутку потріскувала свічка.

— І ще, — додала ворожка. — Ті, хто ночував біля каменя, починали бачити дитину у снах. Її очі — порожні, як порожнє ім’я. Якщо хтось із вас побачить її — не озивайтесь. Бо вона чує тільки одне: своє ім’я, яке ви ще не дали.

Марія Іванівна мовчала довше, ніж зазвичай. Її зігнуті пальці ковзали по дерев’яному хресту на грудях — не як молитва, а як спогад.

— Ви спитаєте, як знайти ім’я Потерчати, — мовила вона тихо. — І я скажу. Але не як ворожка — як жінка, яка колись чула, як те ім’я шепоче вітер.

Вона дістала старий обгорілий зошит — тонкий, у лінію, з обкладинкою кольору іржі. Поклала на стіл. На першій сторінці тремтячим почерком було написано: "Імена тих, кого не згадали"....

 — Його м’я можна впізнати — у сні.

— У сні? — перепитала Гражина, враз напружена.

— Так, — кивнула ворожка. — Уві сні він грає у гру. Камінчики, мотузки, слова на піску. Якщо встигнеш запам’ятати малюнок або слово — це ключ. Потім — серед імен у списку треба знайти те, що відповідає цьому знаку.

— А якщо назвеш не те ім’я? — прошепотіла Белла.

Марія подивилась на неї з тінню в погляді:

— Тоді Потерча візьме твоє.

Caddy Maxi стояв на краю села, притулена до зарослого узбіччя, наче птах, що згорнув крила. Темне лаковане тіло авто блищало в місячному світлі, а зсередини пробивався теплий помаранчевий відблиск від лампи, прикріпленої до даху.

Гражина обладнала машину бездоганно. Позаду — утеплений спальник, згорнутий плед і дві подушки. Уздовж лівої стінки — похідна плита, маленький електрочайник і ящик із посудом. Праворуч — полиця з документами, флешками, аптечкою й арсеналом архаїчних артефактів: старі фотографії, декількасправ які давно вилучили з архівів... Усе мала при собі.

— Тут навіть тепліше, ніж у моїй квартирі, — пробурмотів Віктор, укладаючись на складний матрац.

— Бо тут тебе не переслідують борги за опалення, — усміхнулась Белла, загортаючись у ковдру.

Гражина перевірила, що всі дверцята зачинені, натиснула на віконну шторку — і світло згасло.

Сни прийшли без попередження.

Віктору наснився хлопчик, що рахував гудки потяга й кожного разу називав інше ім’я. Та коли Віктор пробував повторити — ім’я розпливалося, як дим.

Беллі наснилася колиска на горищі. Вона повільно хиталася, а з неї звисала мотузка. На дні — ні дитини, ні ляльки. Лише жменя камінців, які рухались самі.

Гражина стояла серед поля. Перед нею — стара криниця, повна віддзеркалень. І дитина, яка шепотіла їй ім’я. Але губи її не рухались. Воно звучало всередині.

Всі троє прокинулись майже водночас.

— Я бачила мотузку, — сказала Белла перша, підливаючи воду до чайника.

— Потяг і голос. Вічно змінне ім’я, — додав Віктор, розтираючи скроні.

— А мені здається, що він хоче, щоб ми обрали не те ім’я, — мовила Гражина. — Він плутає. Тестує. Якщо помилимось — залишимось з ним. По той бік.

— Він дитина. Але не тільки, — прошепотіла Белла.

Минув ще один день,який витратили на зворотню дорогу до Сум. втомлена команда розслідувачів наступну ніч провела в будинку Віктора.

     --------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Ранок у барнхаусі Віктора зустрів їх прохолодою.

Вузький будинок з темного дерева стояв серед цегляних коробок, як уламок скандинавського сну. Всередині — відкритий простір, скошена стеля, мінімалістичні полиці з книгами й старими справами, комп'ютерний стіл біля великого вікна. У кутку —залізний литий камін, ще теплий від ночі. М’яке світло заливало підлогу.

У кухонній зоні Белла смажила млинці. Пахло корицею й ваніллю.

— Кому молоко ? — гукнула вона, перевертаючи на сковороді млинець.

— Мене вже ніщо не врятує, давай Молоко, — буркнув Віктор, сідаючи до столу з ноутбуком Гражини.

— План такий, — сказала Гражина, сідаючи навпроти. — Спершу — оцифруємо всі записи з зошита Марії. Пошукаємо збіги з давніми справами. Потім — координати місця на Чернігівщині. Треба зрозуміти, чи ми зможемо дістатись туди взагалі.