Читати книгу - "Інтерв'ю з відьмою, Альона Ластовецька"

Я насупився.

— Не пам’ятає?

— Не повністю, — уточнила Агата. — Так іноді буває. Люди схильні забувати те, що їх лякає.

Я відчував, як усередині мене зростає занепокоєння, але не міг зупинитися.

— А ви пам’ятаєте?

Вона витримала паузу, перш ніж відповісти.

— Так.

У студії повисла тиша. Я чув, як оператор затамував подих. Навіть асистентка, яка сиділа за моніторами, перестала друкувати.

— І що ж сталося насправді?

Агата знову подивилася на мене своїми зеленими очима, і цього разу мені здалося, що вони стали трохи темнішими.

— Ви справді хочете знати?

Я ковтнув.

— Я хочу знати, чи правда все це, — мій голос прозвучав трохи жорсткіше, ніж я розраховував.

Агата посміхнулася, але в її погляді з'явилося щось, від чого в мене по спині пробігли мурашки.

— Добре, — тихо сказала вона. — Давайте почнемо з того, що ви мені розповісте, коли вперше відчули, що за вами спостерігають.

Я моргнув.

— Вибачте, що?

— Коли ви вперше відчули, що в кімнаті хтось є, хоча ви були впевнені, що перебуваєте один?

Я відчув, як серце глухо вдарило в грудях.

— Я не впевнений, що розумію, про що ви.

Агата злегка схилила голову.

— О, ви розумієте.

Я вдихнув, щоб сказати щось іще, але тут пролунав звук. Тихий, ледь вловимий, але в повній тиші студії він пролунав особливо виразно. Хтось дряпав нігтями по склу. Мить ніхто не рухався.

Оператор повільно перевів погляд на велике вікно в кінці студії. Скло було темним - на вулиці вже зовсім стемніло, і відображення ламп не давало змоги розгледіти, що там, зовні. Але звук тривав. Дряпаючий, повільний, методичний.

Я відчув, як по спині пробіг холодок.

— Ігоре, запусти другу камеру, - хрипло сказав я.

Він кивнув і натиснув кнопку. 

Я перевів погляд на Агату. Вона дивилася на вікно і посміхалася.

— Що там? - запитав я.

Вона повернулася до мене.

— Думаю, настав час відчинити двері.

І в цей момент звук припинився. Я навіть не зрозумів, що затримав дихання, поки повільно не видихнув. У приміщенні було тихо, але напруга висіла в повітрі. Я глянув на оператора, який нервово зковтнув.

— Запис іде?

— Так, — видихнув він.

Я повернувся до Агати.

— Про які двері ви говорите?

Вона знову посміхнулася.

— Ви знаєте.

Я відчув, як долоні стали вологими. Це був лише звук за вікном. Ну і що? Ніч, вітер, чортові гілки чи птах. Звичайний збіг. Але всередині щось тягнуло, ніби нутро шкребли чужі кігті.

Я випростався в кріслі, кинув погляд на асистентку — Аня виглядала настороженою, її пальці побіліли на чашці з кавою. Оператор перевів камеру на вікно, але там нічого не було.

Агата спокійно спостерігала за мною.

— Нервуєте? - запитала вона, схиливши голову набік.

— Ні, — відрізав я. — Просто хочу зрозуміти, що ви маєте на увазі.

Вона посміхнулася, але цього разу в її виразі з'явилося щось дивне. 

— Ви вже знаєте. Просто не хочете зізнаватися. 

— Зізнатися в чому?

Агата трохи подалася вперед.

— Що ви відчуваєте присутність.

Мене пробрало. Я знову подивився на вікно. Абсурд.

— Про що ви говорите?

Вона зробила паузу, немов вирішуючи, чи варто продовжувати.

— Це не почалося сьогодні. Ви помічали це й раніше. Іноді вночі вам здавалося, що хтось стоїть у кутку кімнати. Не рухався, не дихав. Просто дивився.

Я стиснув пальці на підлокітнику.

— Вам подобається лякати людей?

— Ви вже наляканий.

Вона вимовила це так спокійно, так м'яко, що в мене пішли мурашки по спині.

Оператор прокашлявся.

— Гей, може, повернемося до теми інтерв’ю?

Я різко кивнув.

— Так, звісно.

Але перш ніж я встиг поставити наступне запитання, лампи в студії заблимали. Раз. Інший. І раптово все занурилося в темряву. Пролунав тихий шепіт. Я затамував подих. Хтось говорив. Голос був глухий, ніби за стіною.

Оператор вилаявся.

— Чорт, що з освітленням?!

Десь клацнув вимикач, але світла не з’явилося. Шепіт став голоснішим. Я підхопився.

— Це запис? — запитав я, відчуваючи, як серце шалено калатає.

— Ні, — пробурмотів Ігор.

Я повернувся до Агати. Вона сиділа спокійно, руки складені на колінах.

— Що відбувається? — запитав я, не впізнаючи власного голосу.

Вона подивилася на мене.

— Вона тут.

І в цей момент хтось доторкнувся до мого плеча. Я розвернувся, але позаду нікого не було. І тоді за вікном пролунав глухий стукіт.

Тук.

Тук.

Тук.

Три чітких удари. У повній темряві. Я судорожно ковтнув.

Агата видихнула і прошепотіла:

— Двері відчинилися.

Моє дихання збилося. Темрява в студії здавалася густою, майже відчутною. У тиші знову пролунав стукіт.

Тук.

Тук.

Тук.

Я відчував, як волосся на потилиці повільно стає дибки.

— Це... — почав я, але голос підвів. Я ковтнув. — Це хтось зовні?

Оператор зашарудив біля пульта.

— Камери пишуть? — запитав я.

— Так... — голос у нього був напружений. — Але екран порожній.

— Як порожній?

— Я не знаю, там просто... чорний шум.

Я стиснув кулаки.

— Добре. Хто там?

Агата повільно встала.

— Ви справді хочете знати?

Я відчув, як усередині мене щось обірвалося.

— Давайте без ваших ігор.

Вона подивилася на мене з легкою посмішкою.

— Це не гра.

І тут скло вікна заскреготіло. Не просто легкий дряпаючий звук, а глибокий, протяжний скрегіт, наче щось гостре повільно вело по поверхні.

Ігор різко повернувся в бік вікна. 

— Окей, мені це вже не подобається…

Я подивився на Аню. Вона сиділа абсолютно біла, її пальці судомно стискали телефон.