Читати книгу - "Інтерв'ю з відьмою, Альона Ластовецька"

— Це... розіграш? — її голос звучав так, ніби вона сама не вірила в цей варіант.

Я знову повернувся до Агати.

— Ви щось знаєте, так?

Вона злегка кивнула.

— Вона прийшла по тебе.

Ці слова вдарили в груди, як справжній фізичний поштовх.

— Хто? — я сам не зрозумів, чому запитав це пошепки.

Вона повільно повернула голову в бік вікна.

— Подивися сам.

Я стиснув кулаки, розвернувся і підійшов до скла. Крок. Ще крок. Дихання перехопило. Я подивився. Там нічого не було. Тільки відображення студії. Я. Камери. Стіл. Оператор за камерою. Агата позаду мене. І ще хтось. Я завмер. Серце забилося так сильно, що здавалося, його чують усі в кімнаті. Позаду мене, між мною і Агатою, стояла чиясь тінь. Висока. Нечітка. Розмита, немов силует на промоклому склі. Вона не рухалася. Я повільно моргнув. Силует теж моргнув. Але я не робив цього. Я завмер. Я не міг дихати. І тоді воно посміхнулося. Широка, неприродна посмішка. Губ не було. Тільки рвана, чорнильна тінь замість рота. Я відсахнувся.

— ЩО ЦЕ?! — голос зірвався на крик.

Оператор схопився. Аня пискнула. Агата посміхалася.

— Ти сам її покликав, — тихо сказала вона.

І в цей момент світло знову ввімкнулося. Студія освітилася різким, сліпучим сяйвом. Я різко розвернувся. Позаду нікого не було. Я знову глянув на скло. Жодного відображення. Жодної тіні. Тільки я.

Ігор повільно видихнув.

— Ну і чорт візьми…

Я не міг поворухнутися.

Агата сіла назад у крісло і зробила ковток води.

— Інтерв'ю почалося, - сказала вона спокійно.

Я глибоко вдихнув, намагаючись вгамувати шалене калатання серця.

— Що це щойно було? — видавив я.

Агата нахилилася вперед, її зелені очі блиснули у світлі ламп.

— Ви самі знаєте.

Я похитав головою.

— Ні. Ні, я не знаю.

Вона трохи посміхнулася. 

— Знаєте.

Десь далеко, на самій межі слуху, знову пролунав стукіт.

Тук.

Тук.

Тук.

І я зрозумів, що ця історія ще не закінчена. Я не міг позбутися відчуття, що мені не вистачає повітря.

Стукіт вдалині був ледве чутним, але тепер я точно знав - він був реальним. Я подивився на Агату.

Вона виглядала розслабленою, ніби щойно ми обговорювали погоду або новий фільм, а не щось, що щойно стояло позаду мене у відображенні.

Я провів рукою по обличчю і глибоко видихнув.

— Окей. Давайте почнемо інтерв’ю.

Оператор подивився на мене, як на божевільного.

— Ти серйозно?

— Ти хочеш піти?

— Ну... — він завагався.

Я повернувся до Ані. Вона була блідою, але кивнула.

— Ми тут не для того, щоб просто так усе кинути, — пробурмотіла вона. — Раз уже ми почали...

Я кивнув і повернувся до Агати.

— Розкажіть про себе.

Вона трохи схилила голову набік.

— Ви знаєте, що я відьма.

— Це ви так себе називаєте чи це... справжнє?

Агата усміхнулася.

— А ви самі як думаєте?

Я відкрив рота, щоб відповісти, але завмер. Я не знав. Хвилину тому я був упевнений, що це просто шоу. Що вона - просто хороша актриса, харизматична, загадкова. Але те, що сталося з відображенням… Цього не можна було пояснити. Я зловив себе на тому, що проводжу пальцями по підлокітнику крісла, заспокоюючись фізичним відчуттям твердого матеріалу.

— Я думаю, що хочу зрозуміти, — нарешті видавив я.

— Тоді слухайте.

Вона нахилилася вперед, її зелені очі тепер здавалися глибшими.

— Я вмію бачити.

Я стиснув зуби.

— Бачити що?

Вона не моргнула.

— Тіні.

Я завмер.

— Ті, що стояли за мною?

— Так, — промовила вона.

Я відчув, як усередині щось клацнуло.

— Вона одна?

Агата повільно кивнула.

— І вона з вами вже давно.

Я перестав дихати.

— Щ-що? 

— Ви відчуваєте її в темряві, — продовжила Агата. — Іноді в кутку кімнати. Іноді в дзеркалі. Іноді... за вашою спиною.

Я не міг поворухнутися.

— Це... Це жарт?

Вона подивилася на мене зі щирим інтересом.

— Ви справді хочете, щоб це був жарт?

Я судорожно ковтнув.

— Якщо... Якщо вона зі мною давно... Чому я нічого не помічав?

Агата тихо усміхнулася.

— Ви помічали.

Усередині мене все стиснулося. Я згадав. Ночі, коли я прокидався і був упевнений, що хтось стоїть у кутку. Моменти, коли моє відображення в дзеркалі здавалося дивним. Коли я чув чиїсь кроки в порожній квартирі. Коли відчував чийсь погляд, але озирався і бачив тільки порожнечу. Я не вірив у цю нісенітницю. Ніколи. Але десь глибоко всередині… Я завжди знав.

Агата відкинулася на спинку крісла й усміхнулася.

— Тепер ви це усвідомлюєте.

Я зковтнув.

— Хто... вона?

Агата подивилася мені прямо в очі.

— Бажаєте зустрітися з нею?

Я відчув, як усередині все похололо. Питання зависло в повітрі. І тут. За камерою. Тихо. Тихий шепіт. Я майже розчув слова. Я майже впізнав голос. І в цей момент у навушниках оператора пролунав глухий, протяжний скрип. Він скинув навушники. Я завмер. Агата посміхнулася ще ширше. 

І тоді - пролунав дзвінок. Телефонний дзвінок. Але не в студії. Він лунав із динаміків камери. І я впізнав мелодію. Тому що це був мій рингтон. Але мій телефон лежав на столі переді мною. І він був вимкнений. Я повільно повернув голову до монітора. Дзвінок не припинявся. 

І на екрані, у темному, розмитому шумі камери, я побачив своє відображення. І я побачив, що я посміхаюся. Але я не посміхався. Я не дихав. На екрані я посміхався. Але мої губи були замкнуті. Я повільно підняв руку... і відображення зробило те ж саме. Секунда. Дві. А потім воно моргнуло. Але я не моргав. 

Аня скрикнула. Оператор матюкнувся і вимкнув камеру. Екран згас, але дзвінок не припинився. Тепер він лунав звідкись із темряви. З-за лаштунків. Із коридору. Я різко встав.