Читати книгу - "Інтерв'ю з відьмою, Альона Ластовецька"

— Хто там?

Тиша. Дзвінок обірвався. Агата повільно посміхнулася.

— Тепер ви готові.

— До чого?! — я майже зірвався на крик.

Вона спокійно подивилася на мене.

— Зустрітися з нею.

Я зковтнув.

— Ні.

— Ви впевнені?

Я не був упевнений. Аня вчепилася в мій рукав.

— Давай просто підемо, — прошепотіла вона.

Оператор дивився в кут студії, де закінчувався коридор.

— Стоп, — пробурмотів він. — Ви це чуєте?

Я напружив слух. Кроки. Тихі, плавні. Хтось ішов коридором. Вони наближалися. Агата не зводила з мене очей. Я завмер. Кроки зупинилися просто за дверима. У студії було чутно тільки дихання Ані. Я зробив крок уперед.

Оператор шипів позаду:

— Ти божевільний?!

Але я не міг не рухатися. Я підійшов до дверей і зупинився. Тиша. Я притиснув руку до дерева. Холод. І в цей момент, хтось постукав.

Раз.

Два.

Три.

Тук.

Тук.

Тук.

Я не дихав. Пауза. А потім - тихий, тонкий голос прошепотів з іншого боку:

— Відкрий.

Я завмер. Знайомий голос. Але я не знав чий. Я відчув, як усередині все стиснулося в грудку жаху.

— Хто ти? — мій голос звучав хрипко.

Мовчання. А потім голос засміявся - тихо, ніби здалеку. Ніби він був у моїй голові. А потім шепіт:

— Ти знаєш.

Я схопився за ручку дверей. Я готовий був відкрити. Але в цей момент Агата прошепотіла:

— Не робіть цього.

Я завмер. І тоді за дверима почувся інший звук. Скрегіт. Ніби нігті по дереву. Я не міг рухатися. А потім воно пішло. Кроки. Тихі. Віддалені. Я відсахнувся від дверей. Оператор важко дихав. Аня плакала. Агата дивилася на мене майже зі схваленням.

Я різко повернувся до неї.

— Що. Це. БУЛО?!

Вона встала. Очі глибокі, зелені, темні.

— Вона чекає на вас.

Я задихнувся.

— Хто вона?

Агата нахилилася до мене і прошепотіла лише два слова:

— Ви знаєте.

— Я НЕ ЗНАЮ! — я майже закричав.

Агата посміхнулася.

— Вам варто згадати.

Я зробив крок назад.

— Це маячня. Це все... просто збіги.

Оператор нервово хмикнув.

— Збіги? Та ти бачив ЦЕ на екрані?!

Аня не могла говорити. Вона просто вчепилася в мій рукав, як потопаючий. Я знову подивився на двері. За ними було тихо. Але щось змінилося. Повітря стало щільнішим. Ніби в кімнаті стало менше кисню.

— Гаразд, — я провів рукою по обличчю, намагаючись впоратися з диханням. — Просто... Давайте підемо.

Агата похитала головою.

— Уже пізно.

Я завмер.

— Пізно для чого?

Вона подивилася мені прямо в очі.

— Ви вже почули її голос.

Я відчув холод.

— І що це означає?

Агата повільно зробила крок до мене.

— Тепер вона може говорити з вами скрізь.

Тихий стогін вирвався в Ані. Оператор зблід. Я відчув, як усередині все опустилося.

— Ви брешете.

Агата посміхнулася.

— Ви вже чуєте її, вірно? 

Я напружився.

— Про що ви…

Але я не договорив. Тому що в цей момент, я почув її. Прямо біля вуха.

— Ти знаєш мене. 

Я підскочив, обернувся. Нікого. Але голос був тут, зовсім поруч. І в цей момент знову згасло світло. Повна темна тиша. Я не міг дихати. Десь у темряві пролунав шурхіт. І кроки. Дуже близько. Я знав, що там хтось був. Що вона була. А потім, я відчув чиєсь дихання на потилиці. І холодний тихий шепіт.

— Ти мене забув.

Я важко дихав. Софіти блимнули і засвітились. Агата дивилася на мене майже зі співчуттям.

— Вона тепер поруч, - м'яко сказала вона.

— Хто?! — я не витримав.

Агата схилила голову.

— Ви її знали. Дуже давно.

Я напружився.

— Ви говорите загадками!

Вона повільно підійшла до мене і торкнулася моєї руки.

— Дозвольте мені допомогти вам згадати.

Я відсмикнув руку.

— Не чіпайте мене!

Але в цей момент повітря в кімнаті стало іншим. Наче щось змінилося. Я відчув, як волосся на потилиці стає дибки. Світло стало тьмянішим. Звук немов приглушився. Я не був один. Щось було тут, зовсім близько. Я повільно обернувся. Нікого. Але відчуття не зникло.

— Вона тут, так? — мій голос звучав глухо.

Агата злегка посміхнулася.

— Ви вже відчуваєте її.

Я не відповів. Бо в цей момент за спиною почувся тихий, майже ніжний шепіт:

—  Ти забув мене. Але я не забула тебе.

Я завмер. Цей голос. Він був так близько, що здавалося, ніби хтось буквально дихає мені у вухо. Я різко обернувся. Нікого. Але відчуття не зникло.

Аня схлипнула. Оператор стиснув кулаки, дивлячись на мене, немов чекав, що я зроблю. Агата просто спостерігала.

— Що це означає? — мій голос зірвався.

Вона відповіла спокійно:

— Ви вже знаєте відповідь.

— Я. Нічого. Не. Знаю.

Але всередині, десь у самій глибині пам'яті, щось заворушилося. Уламки, що летять на всі боки. Спогад? Тінь чогось давно забутого. У грудях занило. Я похитнувся.

— Ви згадаєте, — Агата говорила тихо, але впевнено.

У цей момент - гучний гуркіт, наче різко зачинилися двері.

Аня закричала. Оператор відсахнувся. Світло заблимало. І знову - тиша. Я стояв у центрі студії, чуючи тільки своє дихання. Щось тут. Я знав це. Воно чекало.

— Чого ти хочеш?! — я не витримав, крикнув у порожнечу.

Тиша. А потім - кроки. Вони пролунали прямо за мною. Дуже, дуже близько. Я не обертався. Я не міг. 

Агата дивилася мені в очі. І тоді я зрозумів - вона теж чула. Кроки зупинилися зовсім поруч. Я відчував чиюсь присутність спиною. Повітря згустилося. 

— Хто це? — Аня говорила ледве чутно, боячись навіть дихати.

Я не знав, що відповісти. Але Агата знала.

— Вона хоче, щоб він згадав.

Я глибоко вдихнув. Мозок панікував, кричав: «Біжи!» Але тіло не слухалося.