Читати книгу - "Мольфар"

Я хотіла тільки вийти на зелену траву, хотіла тільки побачити, як вітер ворушить верхівки дерев, як зацвітають квіти навесні, як зав’язуються плоди на деревах… Я хотіла почути запахи світанку, здригнутися від прохолодної роси… Я хотіла повернути собі відчуття життя кожним нервом свого тіла….

І коли мені здалося, що я вже майже вільна, що життя нарешті дає мені шанс вільно дихати, — тоді з’явився ти…

Я ще не знала, що від того моменту кожна мить мого життя народжуватиметься в муках. Як Єва, що вкусила яблуко і відчула смак земного життя, я ще не знала, що від тієї хвилі я в муках народжуватиму кожну мить щастя, в муках зрікатимусь її, в муках чекатиму наступної…

Я не знала, що від образи в мене зупинятиметься серце, а ніхто цього навіть не помітить. Адже на поличках моєї моралі стояли начищені до блиску воскові фігурки моїх переконань: вони дивились на мене холодними очима, в котрих завмерло одне слово: „гріх“.

Чому ти зіграла зі мною в гріх, Доле? Невже ти не могла підшукати чогось такого, що вписувалося б у цю красиву веремію благочестивих норм, якими я обставила своє життя?

Он стоїть моя сувора й аскетична Правда: вона дуже схожа на мою фотографію двадцятилітньої давності. У мене гладко зачесане волосся, рогові окуляри, довге чорне плаття. Я вся незворушно правильна. Я ходжу у своїй моралі, як у броні. Моє слово шорстке і гостре, — я люблю писати моралізаторські статті.

Не на перших шпальтах — там пишуть про вірність партії. А на останній — де про мораль і погоду. У мене є свої читачі і шанувальники. В мене свій маленький п’єдестал, на якому я вмощуюся з великою відповідальністю за доручену мені місію.

А що ти зробила? Ти виставила мені перед носом кулак. Грубий, брутальний кулак, від якого тріщать щелепи і з жаху судомить усе тіло. Ти знищила мене, розтоптала, перетворила в маленьку жалюгідну істоту, котра навчилася лише смиренно повторювати: „Якщо я маю вмерти — я помру…“

Виявляється, ти теж не терпиш смиренних боягузів. Наступний твій удар був виваженим і цілеспрямованим. Ти взяла мене за барки, витрусила останки сили і сказала: „Нікчемна істото, Бог дарував тобі життя не для того, аби ти віддавала його на відкуп іншим…“

Ця гра важила всіх наступних страждань! Це була гра на рівних!

І цю гру я виграла. Я вибрала життя…

* * *

Я люблю себе в ті хвилини, коли віддаю належне своїй Долі. Раптом наче хтось повертає лампу в протилежний кут, у якому тільки-що мотлошилася темрява, — і все довкола освітлюється м’яким спокійним світлом. Знадвору починають долинати звуки, у серці затихає крик…

Звучить телефонний дзвінок. Я слухаю чийсь голос у трубці — в ньому стільки тривоги, стільки болю, а в моєму серці розливається тихе спокійне світло. Я починаю говорити — і це світло біжить по невидимих дротах до іншого серця. Життя таке чудове, — треба тільки навчитися його бачити, навчитися проходити крізь стіну, коли натикаєшся на неї, навчитися пливти, коли потопаєш…

Я знаю це завжди, коли говорю з іншими людьми. Я так навчилася дивитися на себе збоку — і бачити цю впевнену у собі жінку, котра спокійно відповідає на дзвінки, фахово аналізує кожну ситуацію, впевнено і вміло веде розмову, гостро і недвозначно висловлює свою позицію…

Ніхто не мусить знати, яка перелякана нікчема стоїть за її плечима. Як ця нікчема панічно боїться своєї самотності, своєї безпорадності, своєї некрасивості. Вона ревниво поглядає на інших жінок, зважує свої можливості, ховається в тінь, аби її не помітили…

Сьогодні я в доброму настрої. Сьогодні я відчула себе королевою. Я побачила очі, в котрих стояла Любов. Я впізнала її, бо народилася разом із нею — ще тоді, коли не було нічого. Я народилася в Любові, я прийшла у світ для сповнення Любові, — що може завадити мені сповнитися у ній?

* * *

Ніхто не може сказати, як виглядає брехня. Коли любиш правду, вважаєш брехню огидною. А вона просто облеслива і сліпа… Вона просто вважає, що людей треба жаліти, їм треба співчувати. Вона — та сама правда, тільки не до кінця висловлена. Або невірно почута…

Я чула тільки те, що хотіла чути. Я надавала кожному слову того відтінку, котрий допомагав мені малювати героїчний і романтичний портрет свого коханого. Він казав: „Я стільки літ жив без любові!“ — і моє серце кричало: як можна його не любити? Він казав: „Я на все готовий заради України!“ — і мій розум шукав шляхи для втілення його великої ідеї…

От я вже й насмішила саму себе. Досить згадати свою наївну довірливість, як хочеться схопити власну сентиментально романтичну пику і товкти нею у найбрудніше лайно, аби витрусити дорешти залишки дурощів…

Після тяжких екзекуцій на полі битви залишається розбитий ущент розум, що знову вкотре підбирає свої поламані шафки з лакованими ідолами, і смиренна біла постать, що стоїть край вікна і дивиться на зірку, яка спалахує опівночі. Скільки б я не терзала і не катувала її — моя любов проходить крізь усі мої баталії неушкодженою і незворушною. Вона просто знає те, чого не знаю я. Вона просто не від світу цього…

* * *

Що має вмерти, те помирає, коли приходить його час. Нічим не зупиниш тлінності тлінного. Доля згорнула моє життя в кілька сувоїв. Коли доторкаюсь до них — проступають образи прожитого.

Перший сувій — моє дитинство. Воно пахне травою і запахом горілого сухого картоплиння. І ще липовим цвітом. В ньому багато сонця, неба — і мало сліз. Хоча вони були. Але ті сльози такі важкі, що не проступають назовні…

Другий сувій — моя молодість. На ньому окреслюються лише надії — як сон на березі річки в купальську ніч. Ми пішли з друзями на берег, всілися на колоді, аби не пропустити сходу сонця. Пробудилися, коли воно вже обпікало очі… Тайна пролинула…

Третій сувій — згорнув усе. На ньому проявляються лише обличчя дітей. Хто б міг повірити, що можна так багато прожити, а так мало радості винести?

А потім покотилося