Читати книгу - "Трохи більше ніж колишні, Вайлет Альвіно"

Я полегшено видихнула.

Тепер, навіть якщо доведеться спілкуватися з Максом, це буде лише телефоном або онлайн.

А це вже набагато простіше.

Без цих випадкових дотиків. Без поглядів. Без нервів.

– Дуже дякуємо. Ми вас не підведемо. Уже за два тижні надішлемо детальну документацію першого етапу, – пообіцяла я.

– Прекрасно. Буду чекати. Всього найкращого, Арсене Михайловичу. Алісо... Миколаївно.

Пауза між моїм ім’ям і по батькові викликала табун мурашок по шкірі. А його посмішка геть збила з пантелику.

"Просто ввічливість. Просто привітність. Нічого більше."

– Цей проєкт дуже перспективний, Алісо. Якщо все піде добре, наймемо тобі помічника, – сказав шеф, коли ми залишилися самі.

– Прекрасно, – щиро всміхнулася. Тепер я точно не могла відступитися.

Після зустрічі роботи навалилося стільки, що довелося трохи затриматися.

Але я навіть була рада.

Бо якби не цей завал, я точно зараз думала б про Макса.

Його зникнення тоді...

Важко передати, скільки болю і непорозуміння це викликало.

Біль давно пройшов.

Все перегоріло.

Почуття згасли.

Зі спогадів залишилися лише найприємніші про наше єдине літо разом.

Але запитання нікуди не зникли.

Чому він мене покинув?

Чому навіть не наважився сказати про це особисто?

Чи хоча б якось...

Просто зник.

Та якщо він мене не впізнав, то не мало сенсу навіть підіймати цю тему.

Краще просто жити далі.