Читати книгу - "Трохи більше ніж колишні, Вайлет Альвіно"

– Ти чому сьогодні так довго? – з порогу накинулася на мене моя найкраща подруга. Але її бурчання тільки гріло душу – я знала: це вияв її любові. Мої батьки, хоч і були добрими до мене, проявляли дуже мало зацікавленості в моєму житті, особливо після того, як їхня єдина дочка їх так розчарувала – не стала вчителем.
Не знаю, чому мама й тато, які самі працювали в школі й чудово знали, що це за робота, так сильно хотіли, аби я пішла їхніми стопами. Але я вибрала інший шлях. І іншого хлопця – не того, хто їм подобався. Відтоді вони й втратили до мене інтерес. Жива? Здорова? Грошей не прошу? Ото й добре – немає потреби хвилюватися.

А з Міланою ми жили разом уже кілька років – відтоді, як вона розлучилася, а я розійшлася зі своїм хлопцем. Якщо чесно, нас це цілком влаштовувало. І я навіть інколи боялася подумати, що буде, якщо хтось із нас заведе серйозні стосунки. Бо будь-який чоловік, здається, програє в конкуренції з моєю Міланою.

– Так вийшло. Треба було закінчити роботу, – втомлено сказала я, знімаючи взуття.

– Хм...

– Ну що? – я поглянула на неї й одразу побачила, як їй кортить щось сказати. – Говори, – усміхнулася я, добре знаючи її характер.

– Не люблю, коли ти перепрацьовуєш, – надулася вона, мов хом’як. Переживала.

– Ти ж знаєш, я не часто. Просто так іноді буває. Збіг обставин. А коли я тобі розповім, через кого затрималася сьогодні, ось тоді тобі справді може стати недобре, – підморгнула я.

Очі Міланки миттєво загорілися цікавістю. Ми перемістилися на кухню, де мене вже чекала вечеря. Мілана працювала з дому, тому часто балувала мене смачними стравами. Мені ж залишалося лише прибрати після її кулінарних шедеврів – готувати вона любила, а ось мити посуд – не дуже. Та мене все влаштовувало, як і її.

– То хто ж та таємнича особа, через яку ти затрималася сьогодні аж на дві години? – спитала вона таким зловісним тоном, що мені стало смішно – здавалося, вона вже була готова проклясти цю людину.

– Максим, – сказала я, жуючи соковиту курячу лапку.

– Який Максим? Я не знаю ніякого Максима! Нема в тебе таких знайомих, я б знала!

– Точно? – я виразно на неї подивилася. І бачила, як у її голові закрутилися коліщатка.

– Та ну?

– Угу.

– Не може бути!

– Може.

– Та ти точно обманюєш!

– Навіть і не думала.

На кілька хвилин повисло мовчання. Мілана переварювала почуте, а я тим часом насолоджувалася вечерею. Поки їхала додому, я встигла все обдумати й ухвалити рішення, тому зараз більше хотіла виговоритися, ніж почути пораду.

– Тут без вина не розберешся, – пробурмотіла Мілана. – Будеш трохи?

– Хіба трохи, для смаку.

– Ну розповідай! Як усе було?

І я розповіла. Все-все розповіла. А Мілана слухала уважно, не перебивала – тільки час від часу стискала мою руку на знак підтримки або вставляла коротке міцне слівце.

– І що ти плануєш робити? – спитала вона, коли я закінчила.

– Не думаю, що варто щось планувати. Він мене не впізнав. Та й хто б упізнав?

– Впевнена, що не впізнав?

– Ну... не на сто відсотків. Але ймовірність дуже мала. А проєкт не лише перспективний, а й цікавий. Тому я ні за що його не кину – навіть якщо він мене і впізнав. Стільки води з того часу утекло...

– Цікаво, – протягнула Мілана з такою хитрою посмішкою, що мені аж захотілося образитися.

– Що тобі цікаво? – суворо примружила очі.

– Цікаво, що з цього вийде. Відчуваю – все так просто не закінчиться.

– Не сміши. Ніякої історії тут немає і не буде. Лише трудові будні.

– Час нас розсудить, – загадково посміхнулася Мілана.

Найближчим часом до цієї теми ми більше не поверталися. Дні летіли, робота кипіла, а спілкування з Максом обмежувалося лише електронною поштою. Йому довелося ще затриматися за кордоном, тому проєкт погоджували онлайн. Було стільки справ, що я, якщо чесно, майже й забула думати про нього.

От тільки він про мене – ні.