Читати книгу - "Трохи більше ніж колишні, Вайлет Альвіно"

Максим Сергійович – а саме так я вперто, хоч і не зовсім успішно, намагалася називати його у своїй голові – все ж таки повернувся в країну й активно зайнявся проєктом. Як головний стейкхолдер, він брав активну участь у розробці. Майже щодня був присутній на наших коротких зустрічах і щодня вимагав від мене детальну доповідь.

Я працювала з різними стейкхолдерами, але такого зацікавленого і настільки тісно причетного не було ще жодного.

Спершу я навіть подумала, що причина в мені, що він мене все-таки впізнав, але швидко викинула цю дурницю з голови, адже поводився він більш ніж професійно і жодних натяків не подавав.

А те, що ручка впала, і піднімаючи її, наші руки торкнулися, так це звичайна випадковість.

І те, що я впіймала його буквально в свої обійми, коли він спіткнувся, – цілковитий збіг обставин.

Та й те, що ми налетіли одне на одного в коридорі, абсолютно звичайна річ.

Абсолютно.

З усіма може статися.

Чи не так…?

Щоб добитися перших значних результатів, знадобилося понад два місяці. І якщо бути відвертою, я вже звикла – звикла до присутності Максима Сергійовича у моєму щоденному житті. Він був розумним, розсудливим, і спілкування з ним приносило мені справжнє задоволення. Навіть коли ми сперечалися й не могли знайти згоди з якогось питання, це все одно було захопливо, а зовсім не дратувало, як часто бувало з іншими замовниками.

Він був людиною, яка вміла слухати логічні аргументи й так само педантично висловлювати свою думку, завжди підкріплену фактами.

Я б хотіла сказати, що вихідні цілковито належали мені, але й тут він майже щоразу займав мої думки. Роботою, звісно. І ні, він не вимагав від мене працювати без вихідних – просто, як виявилося, у нього була звичка одразу відсилати всі свої ідеї, зауваження чи думки, мені.

Негайної відповіді він не вимагав, більше того, сам наполягав, щоб у неробочий час я вимикала сповіщення месенджера. Якщо буде щось термінове, обіцяв зателефонувати.

Але не дзвонив.

Жодного разу.

Тільки регулярно нагадував про себе. А я не могла встояти й продовжувала читати всі його повідомлення майже одразу після їх приходу.

– Дуже всім дякую за роботу. І хоч це ще не кінець, а лише початок, нам усім є що сьогодні відсвяткувати, – оголосило начальство, вирішивши влаштувати невелике свято з нагоди завершення першого етапу й релізу продукту. Нічого особливого – лише вечеря й караоке для всіх охочих. І саме Максим Сергійович вирішив усе це проспонсорувати.

У неформальній обстановці, в колі своїх колег, Максим... Сергійович здавався іншим. Він весело спілкувався й жартував, а колеги швидко знайшли з ним спільну мову і навіть не соромилися ставити особисті запитання.

– Максиме Сергійовичу… – не втрималася Жанна, наш дизайнер. Професіонал своєї справи й дуже гарна дівчина. Наявність у неї коханого чоловіка не заважала їй вправно стріляти очима. Нічого особливого – просто красуня любила увагу та компліменти, та й все. Принаймні з боку все виглядало цілком пристойно.

– Думаю, сьогодні можна просто Максим, – сказав він і відпив зі склянки.

Щоправда, там був апельсиновий сік – він був за кермом.

Жанна аж засяяла й почала розпитувати його з особливим завзяттям. Інші теж приєдналися, навіть не надто балакучі програмісти. Усі хотіли дізнатися більше про нашого нового стейкхолдера – молодого й симпатичного.

Я лише слухала й до розмови не втручалася, хоча відповіді на деякі запитання мені теж хотілося б почути. Але я не могла ризикувати – це могло б мене видати.

Та дещо корисне все ж дізналася.

– А чому саме наша країна і наша компанія? – запитав хтось, але я не встигла розчути, хто саме.

– Я тут народився. І тут виріс. І хоч у сімнадцять років довелося поїхати за кордон, я завжди знав, що, щойно буде змога, я повернуся. Тому проєкт – це радше привід, ніж ціль. Хоча й сама ідея дуже вдала й у будь-якому разі була б реалізована.

Ось я й дізналася, куди він зник тоді… Ну що ж, я щось подібне й підозрювала.

– То компанія була випадковим вибором?

– Ні… – він поглянув на мене. Так подивився, що в мене мурашки пробігли всім тілом. Що саме було в його погляді, я так і не зрозуміла, але чомусь у цю секунду здалося, що він знає. Знає про мене все.

У наступну мить він повернувся до співрозмовника й продовжив:

– Я обрав вашу компанію, бо вона добре себе зарекомендувала. Тут працюють професіонали своєї справи.

Далі розмова перейшла у щось менш формальне. Від Максима більш-менш відчепилися. Тепер це були просто невимушені теревені.

А я? Сьогодні дізналася чимало нового про свого давнього знайомого.

Та чомусь, отримавши відповіді на деякі запитання, я тепер мала ще більше нових. Та них я навряд колись зможу отримати відповідь.

Хотілося випити. Бажано трохи більше, просто щоб цей вечір минув швидше, і щоб я нарешті перестала витріщатися на Максима й згадала, що все вже давно закінчено.