Читати книгу - "Поки ми мовчимо, The wandering pen"

Після його від'їзду дні стали довшими. Лія більше не заходила в те саме кафе — ніби кожен стіл там шепотів його ім’ям. Вдома залишилась його кофта. Вона не знімала її з вішалки — просто іноді торкалася. Пальцями. Уві сні.
Минув тиждень. Потім ще один. І одного вечора — повідомлення.
“Живий. Все ок. Інтернет на пару хвилин. Як ти?”
Серце стислося. Вона не чекала. Не вірила, що відповість. І все ж — написала.
“Живий — це головне. Я… просто живу.”
Так почалося щось нове. Їхнє справжнє знайомство. Через кілька рядків тексту, між переривчастими сигналами зв’язку. Вона розповідала про дощі в місті, про свою роботу, про подругу, яка запідозрила щось, але не розпитувала. Він — про тишу перед вибухами, про побратимів, про те, як сильно хочеться просто снідати в кухні й знати, що тебе чекають.Вона іноді ловила себе на тому, що перевіряє телефон кожні 15 хвилин. Не тому, що очікує. А тому, що вже не може не очікувати.

“Що зі мною?” — думала вона. “Фіктивно. Формально. Тимчасово. Але чому тоді так боляче, коли повідомлень немає?”
Лія дивувалася, як за такий короткий час вона почала чекати на його “Привіт”. Невимушено, без мети. Просто… щоб знати, що він є.
Одного вечора він написав:
“Ти знаєш, я ніколи не думав, що фіктивний шлюб стане для мене чимось справжнім.”
Вона довго не відповідала. Але врешті написала лише одне:
“Я теж.”

А вже наступного дня, стоячи в черзі до магазину, Лія почула:
— Всі ці шлюби “по швидкому” — дурня. Тільки папери.

Хтось сміявся. Хтось погоджувався.

Вона стиснула губи. Хотіла щось сказати. Але промовчала. Не тому, що погоджувалась. А тому, що знала — деякі “папери” рятують душу більше, ніж роки справжнього кохання без жодного підпису